...частина третя...

* * *

Мені було так затишно та добре, що навіть йти не хотілося. Й, мабуть, не мені одному. 

Цікаво, що мовчазні, але з щасливими посмішками, блукали тут і декілька парочок. Саме ці щасливі посмішки були, можливо, найкрасивішою річчю у цьому місці. Вони також були невпокоїними. Та на відміну від усіх інших, навіть мене, на обличчях цих людей можна було розгледіти щастя. 

Одна з таких пар присіла недалеко від мене. Вони не вимовили ані слова, проте справляли враження повного порозуміння. Я доволі довго, як мені здається, спостерігав за ними. І лише через деякий час до мене дійшло, що чоловік одягнений у форму німецького солдата, а жінка – радянської медсестри. 

У мене з’явилося бажання сміятися, хоча я й не зробив цього. Здавалося, подібна історія має викликати сум. Та певно в моєму серці замало почуттів, що мали б відгукнутися до неї. Зрештою, я все менш живий.

Але…

Керуючись якимсь наказом з гори, моє тіло підвелося, а рука простягнулася до плеча жінки. 

Її минуле я дізнався не так, як попередні дві історії. Це було наче спалах. Я перенісся у чуже життя, і став там мов би сяюча пилинка на пташиному крилі. Я був присутнім, хоча не був учасником.

Світ, що змалювала переді мною пам'ять Ани Хергіані – жінка, до якої я доторкнувся – разюче відрізнявся від попередніх двох зображень. Тут було дуже світло та… світло. Кожна людина ніби сяяла зсередини. Війна ще не закінчилася, та тут її вже не було. 

Ана працювала санітаркою у міському шпиталі. Вона була саме такою, яким бачила світ: світла, добра, сяюча та тендітна. І дуже вродлива. Життя її не було зовсім легким, та гарний характер став вірним помічником. 

Я встиг побачити декілька тижнів її буденних справ та турбот, перш ніж з’явився Патрік – її перша та остання любов. Він був військовополоненим, що підхопив застуду. А до шпиталю його доправили, коли вона переросла у запалення легень. Лікарі зуміли збити жар та позбавити хворого більшості симптомів, та все-таки вирішили його залишити ще на декілька днів під наглядом. 

Чоловік трохи розмовляв російською, тому кожного разу, як до палати входила гарненька дівчина у білому халаті, та й будь-яка інша, він намагався зробити влучний комплімент. Виходило не дуже.

Аж доки він не побачив Ану. Тоді йому мову відняло геть. Вона прийшла лише на один день – замінити хвору подругу. Й нітрохи не звернула особливу увагу на пацієнта-німця. Але наступного дня вона з’явилася знову. І тепер вже Патрік мовчати не став. Він буквально оспівував красу жінки, у яку, як він зізнавався, «закохався з першого погляду». Сама ж вона лише сміялася. Проте, як тільки подрузі стало краще і та вийшла на роботу, домовилася з нею про те, щоб помінятися палатою, закріпленою за санітаркою. Подруга здивувалася, але погодилася. 

Так, двоє людей почали бачитися ледь не кожен день. Потроху симпатія з боку Ани перейшла у кохання. Почуття ж Патріка день від дня сильнішали. 

Вони стали забувати про весь світ. 

Та світ про них забувати наміру не мав. Люди навкруги ходили не сліпі. І щастя німецького солдата їм радості не приносило. Не один раз падав молодий чоловік у ночі з ліжка на табуретку, натикався на одвірок та послизався на рівному місці. Принаймні так він говорив коханій. А вона йому не вірила.

Коли стало зрозуміло, що Патрік не відступиться, люди вирішили діяти через дівчину. Ана вислухала декілька довгих нотацій від місцевих генералів та власних подруг. А потім почалися образи з боку інших, зовсім сторонніх жінок. Солдати-інваліди, яких у місті зараз було удосталь, не оминали жодного випадку крикнути їй у спину «шльондра» та «зрадниця держави». Жінка почала все частіше плакати, і не завжди вдавалося приховати це від милого. 

Всі навколо постали проти них. Інколи здавалося, що навіть природа та небо ними невдоволені. Почалися сильні зливи; блискавки вдаряли у дахи будівель та телеграфні стовпи просто посеред міста; здіймався ураганний вітер, що висмикував дерева з землі, як з киселю. 

Насправді ж, просто прийшов час травневих гроз. 

Попри всі старання оточуючих, закохані не розлучалися. Лише сильніше ставало їх почуття. Таке щире кохання буває, мабуть, раз на сто років. Вони трималися один одного так, ніби від цього залежало їх життя. Та правда в тому, що вони обоє жили б спокійніше в розлуці. А може й ні.

Питання щодо майбутнього цієї пари згодом вирішилося і без сторонньої допомоги. Все йшло чітко за протоколом від самого початку – дня взяття у полон роти німецько-фашистських солдат. 

Патрік нарешті остаточно вилікувався. А на численні синці, що постійно з’являлися на його тілі, лікарі втомилися звертати увагу. Він здоровий, а отже повертається до казематів. Ана ще навіть не встигла придумати, як їм тепер зустрічатися, як до міста приїхали слідчі з КДБ. А це означає, що невдовзі доля полонених вирішиться.

Так і сталося. Жінка була присутня на першому засіданні, коли оголошували всім звинувачення. Вона з німим жахом слухала фрази, що мов кинджали врізалися в мозок та серце. Її любий милий Патрік був убивцею. І не просто убивцею, а катом. Чудовиськом. Безжальним та безсердечним. Але ж його серце билося для неї… Чи не так?!