...частина друга...

* * *

Тепер я зрозумів, що це місце – пристанище для невпокоїних. І, мабуть, я один із них. 

Та незважаючи на це розуміння, я не відчував страху чи хвилювання. Навколо мене, в середині мене ніби розкинувся океан спокою. Я хотів було поговорити про моє видіння з Цибулею. Але навіть не зміг розімкнути вуста. Не забажав. На що хлопець лише розсміявся. Він єдиний тут сміявся. 

Та виявилося поговорити з Петром я не міг лише про минуле. Сьогодення, яке дуже цікавило солдата, я зміг йому розповісти у найменших подробицях. 

– Ти, мабуть, добрий друг, – несподівано мовив він. Це звучало сумно і трохи заздрісно. 

Не знаю чому, але я сам попрохав його згадати минуле. На мить лице хлопця скам'яніло. Та потім скам'яніли наші горлянки. 

Історія Петра Цибулі, уродженця міста Новоград-Волинського, розпочалася також у сорок другому. Та закінчилася лише через декілька років. Він пройшов полон, концтабір. І врешті решт, повернувся до рідного краю. 

Змучений, солдат ввійшов у село. Там квартирувалася дивізія піхотинців. Вони зустріли чоловіка саме так, як він і чекав. Нагодували, вимили, перевдягнули, вклали спати. Нарешті він удома. 

А наступного дня був допит. Як він вирвався з полону? Чи не є він завербованим? Що знає про ворога, про друга? Як відноситься до партії? А може він шпигун ОУН? 

Петро був чесною людиною. І відповідав також чесно. Його виправдали. Декілька косих поглядів залишилося, та це нічого. Адже з'явилися друзі. Один з піхотинців навіть став кращим другом. 

Пробираючись лісом, група солдат знайшла зруйновану будівлю. Хлопці не звернули на неї особливої уваги. Вони були тут не за тим. Я, власне, так і не зрозумів, за чим саме. Згадки про це булу такі тьмяні, що нічого не розібрати. Та в історії Петра це було і не важливо. 

Влаштувавши собі невеличкий привал, чоловіки завели дружню розмову. Й жартували, звісно. А про що? Так про все! І політичних пара-трійка знайшлося. А в кожному жарті, як то кажуть,.. 

Насправді казати можна, що завгодно. Інше діло, що ніхто з присутніх не мав того на увазі. Та для тих, хто опинився під наглядом відданих державі офіцерів, й цього було достатньо. 

Цибуля з його кращим другом відійшли покурити на іншу сторону завалів. Тут одному з хлопців терміново знадобилося відійти "по-нужді". На деякий час Петро залишився сам. Та не надовго. Несподівано він відчув, як до потилиці притиснули холодний метал дула пістолета. 

За його спиною стояла така ж холодна та жорстока людина. Лише цього дня він забув, з ким варто поводити себе обережніше. І ось він результат. Його теперішній командир також був присутній на допиті, і входив до числа тих, хто був проти хлопця. Тихим голосом, так аби почув лише один Петро, офіцер представив йому обвинувачення. І вже читав вирок, коли з-за дерев вийшов друг солдата. 

Здивування на обличчі молодого хлопця, друга Цибулі, швидко змінилося жахом. Він було кинувся до чоловіків, але чіткий наказ миттю зупинив його. А потім перед ним постав вибір "або він, або ти". 

Петро мовчав, він бачив ще один шлях: завалити командира та врятуватися обом. Він уже готувався до того, і бачив, що і його друг це розуміє. Та несподівано молодий хлопець з величезним жалем у очах мовив "вибач", розвернувся та пішов геть. 

Командир веселим голосом крикнув щось у слід, від чого плечі зрадника ще більше згорбилися. А далі, без подальших непотрібних слів, легко вистрелив у голову Цибулі. 

Нарешті до мене повернулася спроможність говорити. Та тепер вже не хотів я сам. Єдине, що мене дивувало, це те що душа солдата й досі тут. Невже його тіло просто так покинули, й ніхто з усього загону нічого не зробив. 

- Тих, хто намагався ти можеш зустріти тут, - відповів Петро. - Та і їх знайдеться всього двоє. Вони, як і я, - вороги народу, що засипані не більше, ніж метром землі. 

Як сучасна людина, з тих чи інших джерел, я доволі знав про жахіття Великої Вітчизняної. І, в цілому, був готовий побачити різні архівні фотокартки. Проте зараз я бачив все ніби на яву, якоюсь частиною свідомості навіть переживаючи це. Мені потрібен був час, щоб переосмислити усе, про що дізнався. Багато часу. 

Мабуть, розуміючи це, мій провідник зник, залишивши мене наодинці. 

Повітря важко входило у легені, чужі почуття просто переповнювали. Я розумів і не розумів, приймав і заперечував. Зрештою я вирішив відволіктись від емоцій, що загрожували моєму психічному стану. Я звернув увагу на природу. 

Була весна, літали пташки, зелень, сосни. І усе це ніби через запотіле скло. А звуків й геть не було. Та якимось чином мені усе це подобалось. Я був спокійний та у мирі із собою. 

Навколо блукали люди. Військові різних армій, цивільні, чоловіки й жінки. Я розумів, що усі вони були мертвими, та зовні так не здавалося. Це були звичайні люди, що блукали навколо, або йшли впевнено, ніби маючи якусь чітко визначену ціль. Звичайна картинка для будь-якого міста. І ще більшого реалізму надавав яскравий сміх Цибулі, час від часу лунаючи з абсолютно різних міст.