...частина перша...

(усі збіги чи суперечності – випадковість)

– Откройте разум, почувствуйте потоки космоса. Ммм.

– Я все розумію, але що ми тут робимо?

– Вовчику, це спіритичний сеанс. Ми зараз будемо говорити з духами минулого.

– А це нам треба?

– Слухай, тобі не треба, то йди звідси. Чого ниєш?

– Сейчас, сейчас. Ммм. Я уже чувствую. Дух скоро будет рядом с нами.

Я, закотивши очі, підвівся і покинув кімнату. Вічно оце Маринка вигадає щось несусвітнє. І так зайнятись вдома є чим. Та їй тільки скажи слово наперекір – такий галас підніме, що потім півмісяця у вухах дзвеніти буде.

Ух, і душно у цієї «екстрасенса». А на вулиці добре. Весна, пташки. Піти до парку, може? Тітки там ще години зо три будуть сидіти. Точно, таки піду. Можна навіть зрізати через ліс. Хоча, ні, через ліс стрьомно. Ну, по краю пройду. Все ближче, ніж на маршрутці через центр. 

Чверть години потому, я вже перестрибував через гілки на узбіччі дороги. А поруч височилися сосни з їх рудими стовбурами та шурхітливими таємницями. Восени у нас, тут, на Поліссі, були сильні зливи, а вітер ледь не урагани підіймав. І тепер, як сніг зійшов, усе, що нападало стало заважати. 

Не дивно, що я не помітив яму, у яку згодом і провалився. І от, сиджу, кричу. Та навряд мене тут хтось почує. Тому я змінив тактику, і майже годину намагаюся дотягнутися до кореня, що стирчить з землі над моєю головою.

Впершись спиною в одну з земляних стін, мені вдалося піднятися трохи вище. Нарешті, вдалося схопити корінь. Та спітніла від напруги рука почала зісковзувати. І я ризикнув протягнути туди іншу. Але мені не вдалося, і від падіння врятувала лише земляна стіна. Голову, по інерції, також відкинуло. Останнє, що я пам’ятаю – різкий біль у потилиці.

– Малый. Эй, малый, очнись! Давай-давай.

Я відчув, як теплі долоні давлять мені на шию, шукаючи пульс. Голова сильно боліла, і я от-от мав знову втратити свідомість. Та сильній ляпас мені цього не дозволив. В кінці кінців, я змушеній був прийти до тями.

Навколо мене була невеличка кімнатка з не білиними цегляними стінами. Єдине віконце знаходилося під самою стелею. До речі, остання була вся в тріщинах. Дивно, як ще не обвалилася.

– Она и обвалилась. На пол посмотри.

Та натомість я ошелешено витріщився на мого співрозмовника. Я був упевнений, що лише подумав про стелю, а не сказав у голос.

– Да, к этому нужно еще привыкнуть, – знову відповів на мої думки чоловік. 

– Де я?

– В лесу. Каком? А черт его знает. Знаю только, что не далеко от Бердичева. – Чоловік поскріб підборіддя, на якому проступала тінь від щетини. На вигляд йому було трохи за тридцять.

– Як я тут опинився? Ви мене витягли з ями? 

Чоловік несмішливо хмикнув. А у його очах я розгледів жалість.

– Цибуля! – неочікувано крикнув він.

Обшарпані двері відчинилися без жодного звуку. А на порозі струнко витягнувся солдат. Він різким рухом віддав честь, і я помітив, що на ньому радянська військова форма. Місцями порвана, але чиста, і комірець був білим.

– Давай, введи новичка в курс дела. А мне еще наших пересчитывать.

У момент, коли він говорив, я закрив долонями очі, намагаючись зібрати до купи усі думки, що почали з’являтися одночасно. Секунду потому я подивися на те місце, де мав би стояти чоловік, але там вже нікого не було. Це ж як швидко і тихо він пересувається? 

– Так само, як і ми, – відповів Цибуля.

На мить я знову перелякався, але веселий сміх солдата мене заспокоїв. Та й усе раптом стало так заспокоювати. Було не добре і не погано, просто спокійно. Невже я помер?

– Може бути. Хоча попадали до нас і ще живі, – відповів хлопець. – Я рядовий Петро Цибуля, – простягнув він мені руку.

– Володя Коржов, – також представився я. 

Так почалося моє життя після смерті. 

Я справді опинився у тому ж лісі, повз котрий проходив. Проте час змінився. Точніше – він зник. Кімната, у якій я опинився виявилася рештками будинку лісничого, у часи Другої Вітчизняної війни знищеної відступаючими військами Червоної армії. Знищеної поспіхом, тому з безліччю жертв. 

Однією з таких жертв був той самий чоловік, що зустрів мене у цьому дивному місці. Його звали Ніколаєм Олєніним. Тільки так і ніяк інакше. Він москвич, і щоб не виникло суперечок краще з ним розмовляти російською. Цибуля казав не ображатися на товариша капітана, він мужик хороший, просто йому важко іноді нас розуміти. 

У цьому моторошному місці кожен чув думки кожного. Тому мимохідь задівши плечем одного з людей, що тут безцільно або з невідомою ціллю вештаються, я дізнався історію жаху, що на жаль була реальністю.