Глава 13 Запитайте Зорю

Мирослава ще раз прочитала напис на звороті фотографії.

«Якщо Писар не скаже — запитайте Зорю».

Вона перевернула світлину. Броніслав сидів на стільці біля металевої труби. Його обличчя було виснаженим, але погляд залишався впертим.

— Що це означає? — запитав Ілля.

— Поки не знаю.

— Тут прямо написане твоє прізвище.

— Я вмію читати, Ілле.

Хлопець замовк.

Мирослава поклала фотографію на стіл, обережно притиснувши її за кутик.

— Вибач. Не хотіла грубити.

— Нічого. Я розумію, що ти хвилюєшся.

— Броніслав знав мене ще дитиною. Він був найкращим другом мого батька. І зараз хтось утримує його невідомо де.

Поліна підійшла ближче.

— Миро, тут може йтися не про тебе особисто.

— А про кого?

— Про агентство. Або про твоїх батьків.

Мирослава знову подивилася на напис.

— Саме це мене й непокоїть.

Ілля оглянув кімнату.

— Якщо Єгор причетний до викрадення, навіщо залишати таку фотографію у власній квартирі?

— Ми ще не встановили його причетності, — нагадала Мирослава. — Фотографія могла опинитися тут різними шляхами.

— Але ж це його квартира!

— І саме тому нам потрібно з'ясувати, хто мав до неї доступ.

Поліна дістала портативний сканер.

— Я перевірю магічні залишки на фотографії. Можливо, вони збігаються зі слідами, які ми вже виявили.

— Обережно, — попередила Мирослава. — Ми не знаємо, чи немає на ній захисного закляття.

— Спочатку безконтактне сканування.

Прилад тихо загудів.

На невеликому екрані з'явилися кілька ліній. Одна з них раптово піднялася.

— Цікаво, — промовила Поліна.

— Що там?

— Слабкий залишковий магічний слід. Але він нестабільний.

— Можеш визначити його походження?

— Не тут. Потрібне обладнання агентства.

Мирослава кивнула.

— Тоді забираємо фотографію як доказ. І нічого більше не чіпаємо, поки не завершимо огляд.

У приміщенні агентства було незвично тихо.

Зазвичай Броніслав уже давно сидів за своїм столом, переглядав документи або сперечався з Назаром щодо тлумачення стародавніх символів.

Тепер його крісло стояло порожнім.

Мирослава мимоволі затримала на ньому погляд.

— Знайдемо його, — тихо сказав Назар.

— Знаю.

Вона не була впевнена, що це правда, але іншої відповіді не мала.

Поліна поклала захищений пакет із фотографією на робочий стіл.

— Починаю аналіз.

Ілля сів поруч.

— Я ще раз перевірю відомості про Єгора. Можливо, він останнім часом із кимось зустрічався або отримував незвичні повідомлення.

— Перевір лише те, до чого маємо законний доступ, — сказала Мирослава. — Якщо знадобляться інші дані, діятимемо офіційно.

— Зрозумів.

Назар тим часом розгорнув перед собою зображення руни, поміченої біля Броніслава.

— Миро, мені потрібно дещо уточнити.

— Слухаю.

— Цей знак не обов'язково означає повне блокування магії. Деякі стародавні руни пригнічували лише певний різновид сили.

— Тобто Броніслав міг зберегти частину своїх здібностей?

— Міг. Але я не хочу давати тобі марну надію. Поки це лише припущення.

Мирослава присіла навпроти.

— А якщо руна взагалі не призначена для нього?

Назар підняв очі.

— Поясни.

— Ми бачимо трубу й знак. Але не знаємо, чи руна впливає на Броніслава, чи захищає саме приміщення.

— Слушне зауваження.

Він зробив позначку в блокноті.

— Спробую перевірити обидві версії.

У цей момент Поліна покликала їх.

— Здається, я дещо знайшла.

На екрані висвітилося збільшене зображення фотографії.

— Бачите цю ділянку? — вона вказала на край металевої труби. — Спочатку я подумала, що це звичайне відбиття світла.

— А тепер? — запитала Мирослава.

— Після обробки видно повторюваний візерунок. Не можу стверджувати, що це ще одна руна, але Назарові варто подивитися.

Назар нахилився до монітора.

— Збільш.

Поліна виконала прохання.

Чоловік довго мовчав.

— Знайомий знак? — не витримав Ілля.

— Частково.

— Що означає «частково»?

— Я бачив подібний символ у старих записах. Але без повного зображення його легко неправильно витлумачити.

— Тоді знайди записи, — сказала Мирослава.

— Уже йду.

Минуло майже пів години.

Мирослава переглядала матеріали справи, коли задзвонив телефон.

На екрані висвітилося ім'я Каміли Шульги.

Вона відповіла.

— Слухаю вас, Каміло.

— Ви знайшли діадему?

— Поки ні.

— Скільки ще чекати?

— Ми продовжуємо розслідування.

— Ви казали, що камені можуть допомогти!

Мирослава глянула на три камені, які лежали в окремих захисних футлярах.

— Ми перевіряємо їхні властивості.

— Мені здається, ви щось приховуєте.

— Чому ви так вирішили?

На іншому кінці запала коротка тиша.

— Бо ви не відповідаєте прямо.

— Я відповідаю лише на те, що вдалося встановити. Не хочу вводити вас в оману.

— Тоді скажіть хоча б, чи є підозрювані.

— Є особи, чиї дії ми перевіряємо. Але підстав називати когось винним наразі немає.

— Зрозуміло.

Зв'язок обірвався.

Мирослава повільно опустила телефон.

— Знову Каміла? — запитала Поліна.

— Так.

— І знову камінь?

Обидві подивилися на стіл.

Один із футлярів ледь помітно світився.

— Уже втретє? — прошепотіла Поліна.

— Під час її дзвінків — так. Але цього разу я хочу перевірити, скільки триватиме реакція.

Поліна ввімкнула запис показників.

Світіння поступово згасало.

— Це може бути збігом? — запитав Ілля.

— Теоретично, — відповіла Мирослава. — Але повторення варто дослідити.

— Думаєш, Каміла якось впливає на камінь?

— Не знаю. І не хочу робити висновок лише тому, що мені так здається.

Вона підвелася.

— Поліно, порівняй точний час усіх трьох реакцій. І перевір, чи не було інших змін, коли Каміла не телефонувала.