Глава 12 Підозри й перевірки

— Не чіпайте нічого, — сказала Мирослава.
Ілля, який уже простягнув руку до планшета Поліни, зупинився.
— Я лише хотів подивитися.
— Дивись. Не змінюй файл.
Поліна вже зберігала копію фотографії.
— Оригінал залишаю окремо. Перевірю метадані, але навряд чи вони настільки дурні, щоб залишити геолокацію.
— Перевір усе одно.
— Уже.
Мирослава знову подивилася на Броніслава.
Живий.
Принаймні в момент, коли зробили фотографію.
Вона не дозволила собі думати далі.

— Можна визначити, коли це знято? — запитав Ілля.
— Якщо метадані стерті — точно ні. Але пошукаю інші ознаки.
— Які?
— Освітлення, стан рани, можливо, навіть формат стиснення зображення.
Назар підійшов ближче.
— Збільш стіну за ним.
Поліна виконала прохання.
На екрані з'явилася сіра нерівна поверхня.
— Що бачиш? — запитала Мирослава.
— Поки нічого.
— Дуже корисно.
— Я маг, а не ясновидець.

Попри все, Ілля хмикнув.
На кілька секунд напруга стала слабшою.
Потім Мирослава знову побачила кров на скроні Броніслава.
— Далі.
Поліна збільшила нижню частину фотографії.
Бетонна підлога.
Ніжка стільця.
Металева труба біля стіни.
— Опалення? — припустив Ілля.
— Може бути.
— А може, стара водопровідна труба, — сказала Поліна.

— А це?
Мирослава вказала на темну пляму біля самого краю кадру.
Поліна наблизила.
Зображення розсипалося на пікселі.
— Не знаю.
— Схоже на решітку, — сказав Ілля.
— А мені на тінь.
— Тобі все на тінь схоже.
— Бо це темна пляма.
— Досить, — сказала Мирослава. — Не вгадуйте. Якщо не бачимо — значить, не знаємо.
Вона перевела погляд вище.

За правим плечем Броніслава проходила вузька смуга світла.
— Вікно?
Поліна нахилилася до екрана.
— Можливо.
— Занадто вузьке, — заперечив Ілля.
— Підвальне?
— Або щілина у дверях.
Мирослава придивилася.
— Якщо це вікно, світло йде згори.
Назар раптом сказав:
— Зачекайте.
— Що?
Він підійшов майже впритул до екрана.
— Повернися до труби.

Поліна пересунула зображення.
— Ось.
— Збільш верхню частину.
— Більше не можна. Якість...
— Спробуй.
Вона збільшила.
На трубі виднівся ледь помітний темний знак.
Мирослава спершу прийняла його за іржу.
Назар — ні.
— Це руна.
Ілля різко випростався.

— Упевнений?
— Ні.
Мирослава глянула на нього.
— Нарешті всі навчилися правильно відповідати.
Назар скривився.
— Я сказав, що це схоже на руну. Якість фотографії погана.
— Яку?
— Якщо бачу правильно — старий знак утримання.
— Людей?
— Магії.
Мирослава знову подивилася на Броніслава.

— Тобто його тримають у приміщенні, захищеному від магії?
— Можливо.
— Навіщо? Броніслав не маг.
— Зате люди, які його шукатимуть, можуть ними бути.
Назар подивився на неї.
— Наприклад, я.
Це мало сенс.
Але лише якщо знак справді був руною.
— Перевір, — наказала Мирослава. — Знайди інші варіанти цього символу.
— Добре.
Поліна раптом підняла руку.
— Є.
— Геолокація?

— Ні. Її стерли.
Ілля розчаровано видихнув.
— Але фотографію обробляли перед відправленням.
— Це нам щось дає?
— Може. Файл пройшов через програму, яка прибрала частину даних. Я спробую встановити яку.
— Займайся.
Телефон Іллі задзвонив.
Він подивився на екран.
— Це щодо Єгора.
У кімнаті відразу стало тихо.
Ілля відповів:
— Так.
Відійшов на кілька кроків.

— Коли?.. Точно?.. Добре. Нічого не роби. Я передзвоню.
Він опустив телефон.
— Єгор зник.
Мирослава повільно повернулася до нього.
— Що означає «зник»?
— Не вийшов на зв'язок. Удома його немає.
— Відколи?
— Від учорашнього вечора.
— Після нападу?
— Так.
Поліна відклала планшет.
— Отже, втік.
— Ні, — одразу сказала Мирослава.

Поліна здивовано глянула на неї.
— Чому ні?
— Я не сказала, що не втік. Я сказала, що ми цього не знаємо.
— Але його немає.
— Броніслава теж немає. Він утік?
Поліна замовкла.
— Єгор може ховатися, — продовжила Мирослава. — Його могли викрасти. Він міг отримати наказ кудись поїхати. Міг бути причетним і справді втекти. Поки що маємо лише факт: він зник після нападу.
Ілля кивнув.
— Я перевірю його будинок.
— Не сам.
— Мирославо...
— Не сам.
Він подивився на порожнє крісло Броніслава й більше не сперечався.
— Добре.
— Візьмеш Поліну.
— Мене? — здивувалася вона.
— Ти зможеш на місці перевірити техніку, якщо знайдете щось корисне. Але нічого не чіпайте без потреби.
— А ви?
— Ми з Назаром залишимося тут.
Назар підняв брову.
— Через камені?
— І через фото.
Мирослава знову подивилася на екран.
— Якщо викрадачі самі прислали нам зображення, вони контролювали те, що потрапило в кадр.
— Думаєте, підказка навмисна? — запитала Поліна.
— Не знаю. Але треба розглядати обидва варіанти.
— Навіщо їм навмисно показувати місце?
— Можливо, не місце.
— А що?
— Щось інше.

Через пів години Ілля та Поліна поїхали.
Назар розклав на столі старі довідники із символами.
Мирослава залишилася перед фотографією.
Броніслав дивився просто в камеру.
Саме це не давало їй спокою.
Він не дивився вниз.
Не відвертався.
Не виглядав розгубленим.
Знав, що його фотографують.
Можливо, знав і навіщо.
— Знайшов, — сказав Назар.
Мирослава підійшла.
На сторінці був символ, дуже схожий на пляму на трубі.
— Що означає?

— Глушіння.
— Ти казав утримання.
— Бо на фотографії не видно всього знака. Якщо це саме цей варіант, він не утримує магію всередині.
— А?
— Не дозволяє їй проникнути ззовні.
Мирослава відчула неприємний холод.
— Тобто магічний пошук Броніслава може не спрацювати.
— Саме так.
— Камені?
— Якщо вони шукають не його, це не має значення.
Один із каменів на столі раптом спалахнув.
Назар обернувся.