Глава 11 Невідомий номер

До агентства Мирослава та Ілля повернулися швидше, ніж планували.

Поліна зустріла їх ще біля дверей.

— Нарешті.

— Щось змінилося?

— Назар унизу. І краще вам самим це побачити.

Мирослава зняла куртку й кинула її на спинку найближчого стільця.

— Спочатку Владислав.

— Що він сказав?

— Багато. Але поки що це лише його слова.

Поліна кивнула.

Саме так Мирослава й хотіла, щоб її команда ставилася до будь-якої інформації.

— Він стверджує, що незадовго до розриву Каміла почала поводитися інакше. Плутала речі, які мала знати. Не пам'ятала деяких спільних моментів.

— Пам'ять могла підвести, — зауважила Поліна.

— Могла. Як і Владислава. Тому перевіримо.

— Ще щось?

— Він бачив Флору в Міасті вже після її нібито переїзду до Кейвіта.

Поліна завмерла.

— Упевнений?

— Ні.

— Тобто?

— Він сам допускає, що міг помилитися. Бачив її через дорогу, перебуваючи в транспорті.

— Тоді цього недостатньо.

— Саме так.

Ілля сперся плечем об стіну.

— Але Флора володіє візуальною магією.

Поліна перевела погляд на нього.

— Це вже цікавіше.

— Теж нічого не доводить, — відрізала Мирослава. — Ми навіть не знаємо меж її здібностей.

— Перевірю.

— І Олесю.

— Кого?

Мирослава передала контакт, який отримала від Владислава.

— Подруга Каміли. Владислав стверджує, що Каміла забула важливу подію з її минулого, хоча раніше сама про неї розповідала. Нам не потрібні подробиці тієї події. Треба лише встановити, чи справді Каміла її знала.

Поліна внесла ім'я в нотатки.

— Зрозуміла.

— І ще перевір дзвінок Владислава Ярославу. Він каже, що телефонував матері Каміли, але слухавку взяв Ярослав.

— Коли?

Мирослава назвала приблизний період.

— Спробую.

Знизу почувся короткий удар.

Усі троє замовкли.

За ним — ще один.

Ілля першим повернувся до дверей підземного сховища.

— Це Назар?

— Якщо він там щось підірвав, — сказала Поліна, — я його сама...

Третій удар був сильнішим.

Мирослава вже спускалася сходами.

Назар стояв біля столу.

Три камені лежали перед ним на темній тканині.

Навколо кожного світилася тонка срібляста лінія.

— Не підходьте близько, — сказав він.

Ілля зупинився на останній сходинці.

— Можна було почати з цього до того, як ми спустилися.

— Я контролюю їх.

— Дуже заспокоює.

Мирослава підійшла настільки, наскільки дозволив Назар.

— Ти казав, що вони вказують на Міаст.

— Так.

— Уже знаєш точніше?

— Думаю, так.

— Думаєш?

Назар кинув на неї невдоволений погляд.

— Магічний пошук не працює як навігатор.

— Шкода.

— Мені теж.

Він простягнув долоню над першим каменем.

Срібляста лінія здригнулася.

Над столом виникло слабке світіння.

Потім воно витягнулося в один бік.

— Бачите?

Поліна підійшла ближче.

— Стрілка?

— Умовно.

— І куди вона показує?

— На північний захід.

Мирослава схрестила руки.

— Там половина міста.

— Тому я перевірив другий камінь з іншої точки.

— Коли ти встиг?

— Поки ви їздили до Владислава.

Назар дістав карту Міаста.

На ній уже були дві проведені лінії.

— Перша реакція була тут.

Він указав на агентство.

— Друга — звідси.

Палець перемістився на іншу частину міста.

— Я попросив Поліну відвезти мене.

— А мені сказати?

Поліна винувато підняла руку.

— Це була моя ідея.

— Я не питаю, чия.

— Ми нікуди небезпечне не лізли, — сказав Назар. — Просто перевірили напрямок.

Мирослава подивилася на перетин двох ліній.

— Отже, десь тут.

— Приблизно.

— Наскільки приблизно?

— Кілька кварталів.

Ілля присвиснув.

— Уже краще, ніж усе місто.

— Але є проблема, — сказав Назар.

— Звісно, є.

— Третій камінь показує трохи вбік.

Мирослава насупилася.

— Чому?

— Не знаю.

— Ти казав, що всі три шукають одну людину.

— Я так думав.

— А тепер?

Назар опустив погляд на камені.

— Тепер я не впевнений.

Тиша стала важкою.

Поліна першою її порушила:

— Вони можуть шукати різних людей?

— Або різні магічні відбитки.

— Це не одне й те саме?

— Не завжди.

Мирослава нахилилася над картою.

— Поясни.

Назар узяв олівець.

— Уявімо, що камені довго були частиною діадеми. Вони могли запам'ятати магію людей, які регулярно з нею контактували.

— Власників?

— Наприклад.

— Каміла казала, що діадема належала її родині.

— Саме тому реакція на когось із Шульгів була б логічною.

Ілля нахмурився.

— Тоді вони можуть вести просто до Каміли.

— Можуть, — відповіла Мирослава.

Поліна подивилася на карту.

— Але Каміла живе не там.

Усі повернулися до неї.

— Точно?

— Якщо вона не переїхала за останні кілька днів. Її будинок ось тут.

Поліна поставила позначку.

Вона була далеко від перетину двох ліній.

Ілля тихо вилаявся.

Мирослава мовчала.

Це все ще нічого не доводило.

Камені могли реагувати не на Камілу.

Назар міг неправильно витлумачити їхню поведінку.

Магія могла мати властивості, яких вони ще не розуміли.

Занадто багато «могла».

— Перевіримо район, — вирішила вона.

— Зараз? — запитала Поліна.

— Ні.

Ілля здивувався.

— Чому?

Мирослава випросталася.

— Тому що ми не знаємо, кого шукаємо. І не знаємо, хто чекає, що ми туди прийдемо.

Вона подивилася на порожнє крісло Броніслава.

Після його викрадення бажання кидатися вперед стало сильнішим.

Саме тому цього робити не можна.

— Спочатку Єгор.

Ілля насупився.

— Ми ж домовилися повернутися до нього.

— І повернемося. Його присутність у кімнаті, звідки зафіксували магічний імпульс, нікуди не зникла.