Глава 10 Розмова з Владиславом

Владислав запропонував зустрітися в невеликій кав'ярні неподалік від центру Міаста.
Мирославі це не сподобалося.
Не сама кав'ярня — місце було людне, добре освітлене, з двома виходами й великими вікнами. Саме тому вона й погодилася. Їй не подобалося інше: він надто швидко відповів Поліні.
Наче справді чекав.
— Думаєш, він щось приховує? — запитав Ілля, коли вони вийшли з агентства.
— Думаю, він хоче поговорити.
— Це я й сам зрозумів.
— Тоді навіщо питаєш?
Ілля зітхнув.
— З Броніславом було простіше.
Мирослава зупинилася.
Він одразу зрозумів, що сказав.

— Я не те мав на увазі.
— Знаю.
Броніслав справді любив говорити прямо. І сперечатися. І робити вигляд, що рішення Мирослави його зовсім не переконало, навіть якщо за п'ять хвилин він уже виконував саме його.
Їй не вистачало навіть цього.
Поліна залишилася в агентстві разом із Назаром. Назар продовжував працювати з каменями, а Поліна перевіряла все, що могла знайти про Владислава, Флору й останні місяці життя Каміли.
Мирослава взяла із собою Іллю.
Не тому, що вважала Владислава небезпечним.
Вона просто не мала наміру їхати сама, поки один член її команди невідомо де.
Владислав уже чекав.

Він сидів за столиком біля вікна, але, щойно побачив їх, підвівся.
На вигляд йому було трохи за тридцять. Темне волосся, світла сорочка, сіре пальто, перекинуте через спинку стільця. Він виглядав утомленим.
Не наляканим.
Саме втомленим.
— Мирослава Зоря?
— Так.
— Владислав.
Вони сіли.
Ілля зайняв місце збоку, так, щоб бачити і Владислава, і більшу частину залу.
Владислав це помітив.
— Ви завжди приходите вдвох?
— Останнім часом — так.
Він кивнув.
— Через вашого колегу?
Мирослава не змінила виразу обличчя.
— Звідки ви знаєте про Броніслава?
— Не знаю.
Ілля насупився.
— Дуже змістовно.
— Я серйозно. Я не знаю, що з ним сталося. Але якщо ви питаєте, чому я припустив, що у вас проблеми... — Владислав глянув на Мирославу. — Ви б не приїхали до мене так швидко лише через старе розставання.
— Не переоцінюйте себе.
Він ледь усміхнувся.
— Добре.
Мирослава дістала телефон, але не поклала його на стіл.
— Поліна передала ваше повідомлення.

— Сподівався.
— Ви написали, що давно чекали, коли хтось почне ставити правильні запитання про Камілу.
— Так.
— Які саме?
Владислав мовчав кілька секунд.
— Чому вона раптом стала іншою.
Мирослава не ворухнулася.
— Люди змінюються.
— За один день?
— Іноді.
— Не так.
Ілля нахилився вперед.
— Що значить «не так»?
Владислав перевів погляд на нього.

— Ви коли-небудь жили поруч із людиною достатньо довго, щоб знати, як вона бере чашку?
Ілля кліпнув.
— Що?
— Як вона відчиняє двері. З якого боку ліжка спить. Якою рукою заправляє волосся за вухо. Які слова вживає, коли сердиться.
Мирослава уважно дивилася на Владислава.
— Ви жили разом?
— Ні. Але ми часто залишалися одне в одного. І зустрічалися не кілька тижнів.
— Скільки?
— Майже чотири роки.
Цього Поліна ще не сказала.
Або не встигла знайти.
— І ви стверджуєте, що Каміла раптом змінила звички?
— Я стверджую, що одного дня почав почуватися поруч із нею так, ніби мене вперше бачать.
Мирослава нічого не записувала.
Поки що.
— Конкретніше.
Владислав потер долонею підборіддя.
— Спочатку я думав, що вона сердиться.
— Через що?
— Не знав. Питав. Відповідала, що втомилася.
— Це незвично?
— Для Каміли — ні. Вона могла замкнутися в собі. Але... — він похитав головою. — Вона не плутала речі.
— Які речі?
— Наші.
Мирослава чекала.

— У нас було місце за містом. Нічого особливого. Старий міст через річку. Там я вперше сказав їй, що кохаю її.
Ілля кинув короткий погляд на Мирославу.
— І?
— За кілька днів до розриву я згадав той міст. Вона спитала: «Який міст?»
Мирослава повільно схрестила руки.
— Можливо, не зрозуміла, про що ви.
— Я теж так подумав.
— А далі?
— Пояснив.
— І вона згадала?
— Сказала: «А, той».
— Це вас насторожило?

— Тоді — ні.
Владислав відвів погляд до вікна.
— Після розриву я почав згадувати інше.
— Що саме?
— Одного разу вона назвала мою тітку сестрою батька.
— А вона хто?
— Сестра матері.
Ілля знизав плечима.
— Можна переплутати.
— Можна.
— Ще щось? — запитала Мирослава.
— Вона перестала пити чай із медом.
— Це доказ?
— Ні.

Владислав подивився прямо на неї.
— Ви ж не просили доказів. Ви просили сказати, що змінилося.
Мирослава витримала його погляд.
— Правильно.
Це їй сподобалося.
Не те, що він говорив.
Те, що не намагався видати дрібниці за незаперечні докази.
— Вона могла змінити смак, — продовжив він. — Могла забути щось. Могла втомитися. Могла не захотіти говорити. Я все це собі пояснював.
— А потім вона вас покинула.
— Так.
— Як?
Владислав криво всміхнувся.
— Дуже просто. Сказала, що більше нічого не відчуває.
— Особисто?
— Так.
— Давно планувала розірвати стосунки?
— Не знаю.
— Ви сперечалися перед цим?
— Ні.
— Були проблеми?
— Звичайні. Але нічого такого, що вело б до розриву.
— Ви намагалися її повернути?
Владислав опустив очі.
— Так.

— І?
— Вона попросила більше не приходити.
— Ви приходили?
— Двічі.
Ілля напружився.
Владислав відразу це помітив.
— Після другого разу більше не приходив.
— Вона погрожувала звернутися до охорони? — запитала Мирослава.
— Ні. Просто сказала, що це остання розмова.
— І ви послухали.
— Так.
Мирослава кивнула.
Поки що його розповідь не робила його ані невинним, ані винним у чомусь.

Вона лише додавала запитання.
— Коли ви востаннє бачили справжню Камілу?
Владислав завмер.
Ілля теж.
Мирослава сама відчула, як формулювання прозвучало.
Надто рано.
— Я маю на увазі, — спокійно виправилася вона, — Камілу до тих змін, які ви описуєте.
Владислав довго дивився на неї.
— Ви теж це помітили?
— Я нічого не стверджувала.
— Але ви подумали.
— Я перевіряю версії.
— Я два місяці переконував себе, що збожеволів.
— Два?