Глава 9 Інформація і підозри

Мирослава втретє перечитала записи Поліни й відсунула планшет.

— Ні.

— Що «ні»? — Ілля перестав ходити від вікна до дверей і нарешті сів.

— Ми не можемо назвати Єгора зрадником лише тому, що магічний імпульс ішов із кімнати, де він перебував.

Назар, який уже кілька хвилин мовчки розглядав один із каменів, підняв голову.

— Але збіг надто точний.

— Збіг — так. Доказ — ні.

Поліна сперлася ліктями на стіл.

— Хтось вимкнув світло, поклав Іллю, зламав сейф і забрав Броніслава. А перед цим у приміщенні, де перебував Єгор, активувалася магія того самого типу.

— Саме тому я хочу з ним поговорити, а не оголосити винним.

Мирослава підвелася.

Порожнє крісло Броніслава стояло навпроти. Зазвичай він сідав саме туди, клав перед собою записник і неодмінно знаходив хоча б одну причину не погодитися з її планом.

Сьогодні сперечатися було нікому.

На стіні підземного сховища досі залишалося його «ОБЕРЕЖНО».

Батьків почерк Мирослава пам'ятала гірше, ніж хотіла б. Броніславів — могла впізнати серед сотні інших.

Він устиг залишити їм попередження.

Питання лише — про кого.

Телефон на столі завібрував.

Поліна першою глянула на екран.

— Каміла.

Мирослава взяла слухавку.

— Зоря слухає.

— Ви знайшли діадему?

Навіть привітання не було.

— Поки ні.

На іншому кінці запала коротка тиша.

— А камені?

Мирослава повільно перевела погляд на дерев'яну скриньку.

— Вони в безпеці.

— Ви впевнені?

Тепер насторожилася й Поліна. Назар відклав камінь.

— Чому ви питаєте?

— Після того, що сталося, я маю право хвилюватися.

— Звісно. Але звідки ви вже знаєте, що щось сталося?

Тиша цього разу тривала довше.

— Ви самі казали, що справа небезпечна.

— Я не казала вам про напад.

— Мирославо, не чіпляйтеся до слів. Діадема досі невідомо де. Я майже не сплю.

Голос Каміли звучав роздратовано. Мирослава провела пальцем по краю стола.

— Броніслава Писаря викрали.

Роздратування зникло.

— Що?

— Під час нападу.

— Він живий?

— Ми на це розраховуємо.

— Мені шкода.

Мирослава чекала продовження, але Каміла знову запитала:

— Камені точно у вас?

— Так.

— Тоді не виносьте їх з агентства.

— Чому?

— Просто не виносьте.

Зв'язок обірвався.

Ілля тихо свиснув.

— Це було дивно.

— Дуже, — погодилася Поліна.

Мирослава поклала телефон на стіл.

— Вона знала.

— Або здогадалася, — заперечив Назар.

— Про напад — можливо. Але чому першим питанням після діадеми були камені?

Ніхто не відповів.

Поліна раптом випросталася.

— Є ще дещо.

Вона швидко відкрила кілька вікон на планшеті.

— Поки ви говорили, я отримала відповідь на запит щодо родини Шульгів. Пам'ятаєте Флору?

— Зведену сестру Каміли, — кивнув Ілля. — Ту, яка виїхала.

— У Бферт, до Кейвіта, — уточнила Поліна. — Принаймні так усім сказала.

Мирослава відразу вловила останні слова.

— Усім сказала?

— Я поки не стверджую, що вона збрехала. Але є проблема з підтвердженням.

— Яка?

— Я знайшла згадки про підготовку до переїзду. Знайшла її повідомлення знайомим. Навіть кілька пізніших повідомлень із Кейвіта. Але цього замало, щоб встановити, де вона перебуває зараз.

— Коли вона поїхала?

Поліна назвала дату.

Мирослава насупилася.

— Незадовго до зникнення діадеми.

— Саме так.

— А причина переїзду?

— За місяць до цього Флора розірвала заручини зі Степаном.

Ілля пирхнув.

— Посварилися — і вона втекла в іншу країну?

— Не зовсім. Він їй зрадив.

— Тоді зрозуміло.

— Можливо, — сказала Мирослава. — І не треба перетворювати кожен збіг на змову. Люди розлучаються. Люди переїжджають.

Поліна кивнула.

— Але є ще один розрив.

— Чий?

— Каміли.

Мирослава завмерла.

— У неї був хлопець?

— Владислав. Вони зустрічалися досить давно. А потім Каміла раптово припинила стосунки.

— Коли?

Поліна повернула планшет до неї.

Мирослава подивилася на дату.

Надто близько.

Флора залишає Ельсеф.

Каміла розриває стосунки з Владиславом.

Зникає діадема.

Окремо кожна подія могла нічого не означати.

Разом вони вже вимагали перевірки.

— Знайди Владислава, — сказала Мирослава.

— Думаєте, він причетний?

— Не знаю. Саме тому хочу з ним поговорити.

Назар торкнувся пальцем одного з каменів.

Той раптом спалахнув.

Усі обернулися.

Світло тривало лише мить, але Назар миттєво відсмикнув руку.

— Що сталося? — запитала Мирослава.

Він не відповів. Нахилився над скринькою й прошепотів коротке закляття.

На поверхні каменю проступила тонка срібляста лінія.

Потім друга.

Вони переплелися у знак, якого Мирослава раніше не бачила.

— Назаре?

— Я помилявся щодо цих каменів.

— У чому?

Він підняв на неї очі.

— Вони не просто зберігають сліди магії.

— А що ще?

— Вони шукають того, кому належать.

У кімнаті стало тихо.

— Діадему? — запитав Ілля.

Назар похитав головою.

— Людину.

Мирослава відчула, як усередині все похололо.

— Яку саме?

Назар знову подивився на сріблястий знак.

— Поки не знаю. Але якщо розшифрую напрямок відгуку, ці камені можуть привести нас до неї.

— А якщо ця людина має діадему?

— Тоді, — тихо відповів Назар, — вони приведуть нас і до зниклого артефакту.

Мирослава вже хотіла щось сказати, коли телефон Поліни подав короткий сигнал.

Та прочитала повідомлення й різко змінилася на обличчі.

— Що?

— Владислав погодився зустрітися.

— Швидко.

— Він написав ще дещо.

Поліна простягнула їй планшет.

На екрані було лише одне речення:

«Якщо ви розслідуєте справу Каміли Шульги, я давно чекав, коли хтось нарешті почне ставити про неї правильні запитання».