Глава 7 Пастка в темряві

Мирослава втретє переглядала зображення з камер, які вели на сховище. Поліна й Назар сиділи в засідці між стелажами, нервово стискаючи ліхтарики, вимкнені заздалегідь. Ілля чекав біля чорного входу, тримаючи руку на перемикачі аварійного світла. Броніслав Писар, перевдягнений у форму охоронця, зупинився поруч із сейфом і переконався, що прихований мікрофон працює.

Їхня операція мала показати, хто з’явиться першим — справжній викрадач чи той, хто стежив за агенцією. Мирослава нервово ковтнула. Усе виглядало надто тихо.

— Перевіряю камеру третю… — пробурмотіла вона, ковзаючи пальцем по монітору. — Поліно, Назаре, як прийом?

— Готові, — пролунав стишений шепіт Поліни у навушнику.

— Я теж на місці, — додав Ілля.

Броніслав не відповів — лише коротко підняв руку, знаючи, що камера фіксує його.

І раптом — усе погасло.

Одним ривком темрява накрила монітори, кімнату й навіть лампу аварійного світла. Мить потому сховище наповнив різкий, пронизливий звук — ніби метал роздирали зсередини. Мирославу на секунду засліпило. Вона різко зірвала навушник.

— Поліно? Назаре? Іллє?! — її голос зірвався на паніку. — Броніславе, відповідайте!

Тиша.

Телефон показував відсутність мережі. Будь-який сигнал — мертвий.

Мирослава відчула, як у животі стискається холодний клубок. Це не просто саботаж. Це хтось, хто знав кожен їхній крок.

І тепер її команда могла бути в смертельній небезпеці.

Мирослава схопила ліхтар і вибігла з операторської. Коридор заглушував кожен звук, ніби будівля сама затримувала подих. Десь здалеку, з боку підземного сховища, лунав слабкий скрегіт.

Живі… мусить знайти всіх живими.

Пробігаючи повз сходи, вона відчула легкий запах озону — ніби після спалаху магії. Це лякало найбільше: звукова хвиля могла бути не технологічною, а ритуальною.

Вона спустилася вниз.

На підлозі біля дверей технічного коридору лежав Ілля. Без свідомості, але живий. Мирослава перевірила пульс — рівний, стабільний.

Поруч, на стіні, були дивні знаки — тонкі, світлі, ніби зроблені фосфорним пером. Вони пульсували так, як пульсує один-єдиний промінь у заклятті.
На бетонній підлозі біля зламаного сейфа лежав бейдж Броніслава. Поруч — маленька темна пляма крові. Мирослава підняла його тремтячою рукою.

— Він живий, — прошепотіла Поліна, оглядаючи слід. — Забагато безладу для тихого викрадення. Він чинив опір.

— І його забрали, — додав Назар. — Але навіщо? Він не знав стільки, як ми.

Мирослава підняла погляд на стіну.

На ній, тремтливим фосфорним сяйвом, виднівся знак — невеличкий, але магічний. Поруч — вирізане чимось гострим слово:

«ОБЕРЕЖНО».

Ні імен. Ні пояснень. Тільки це.

— Це він? — тихо спитала Поліна.

Мирослава знову поглянула на слово. Почерк був різкий, нервовий — але вона знала його. Вони всі знали.

— Це почерк Броніслава, — сказала вона. — Він попереджав. Але кого? Про кого?

— Може, про того, хто створив магічний імпульс? — припустив Назар.

— Або про когось із тих, хто має доступ до сховища… — додала Поліна.

Мирославу мороз пройшов по шкірі.

У цей момент із дальнього коридору пролунав швидкий, тихий крок. Мирослава підняла ліхтар, але він лише освітив порожній поворот.

Жодної тіні.

Жодної людини.

Але в повітрі залишився ледь вловимий аромат… той самий, що стояв у сховищі після зникнення діадеми. Аромат, який міг належати будь-кому — парфум, залишений кимось, хто часто бував тут.

Поліна торкнулася її плеча:

— Ти думаєш… це той самий злодій?

— Я думаю, — відповіла Мирослава, — що той, хто влаштував напад, добре знає нас. І стежить за кожним кроком.