Глава 3 Камені Шульги

«Ти не все знаєш про Камілу Шульгу. У неї є свої приховані камені з таємницями. У тебе обмаль часу, щоб їх розгадати.
— Таємний добродій»

Мирослава рвучко кинула аркуш на стіл. Серце закалатало швидше, думки закрутилися в голові, наче в тривожному вирі.
Чи це правда? Чи варто довіряти анонімному добродієві? Можливо, Каміла справді щось приховує… А може, хтось намагається відволікти команду, скерувати їх на хибний слід?

Вона стиснула кулаки, видихнула й рішуче піднялася. Незалежно від мотивів автора листа — таємниці слід вивести на світ.

" Треба перевірити все — і Камілу, і охоронців, і всіх, хто мав інтерес доартефакта", — подумала вона.

Мирослава набрала номер Поліни:

— Поліно, потрібна вся інформація про Камілу. Минуле, зв’язки, будь-які деталі, які могли лишитися в тіні.
— Зрозуміла. Уже працюю, — відповіла аналітикиня впевнено.

Наступним був дзвінок Назару:

— Назаре, продовжуй збирати все, що відомо про діадему. Можливо, вона має функції, про які не згадували.

— Добре. Буду тримати тебе в курсі.

Вона також зв’язалася з Іллею та Броніславом, щоб узгодити дії.

Закінчивши дзвінки, Мирослава сіла біля вікна. Вона перебирала у думках усі факти, шукаючи слабке місце в оповіді Каміли. Передчуття говорило: справа набагато складніша, ніж здається.
Тихенький звук повідомлення відвернув її від роздумів. Екран телефону освітився:
«Є дещо важливе. Не хочу писати в повідомленні. Їду в офіс — поговоримо особисто.» — Поліна.

Мирослава зробила ковток уже холодного чаю, коли в двері постукали. Увійшла Поліна — рішуча, з папкою у руках.

— Що знайшла? — одразу запитала Мирослава.

— Каміла Шульга — не зовсім та, за кого себе видає, — почала аналітикиня. — Її мати мала інше прізвище. Вона змінила його, коли Камілі було років тринадцять. І головне — її мати була пов’язана з давнім культом, що займався артефактами.

— Таємна організація? — Мирослава нахилилася вперед.

— Саме так. Я знайшла згадки в архівах ліквідованої установи. І ще дещо: діадема, яку згадала Каміла, може бути ключем до ритуалу пробудження. Я поки не знаю якого саме — джерела надто уривчасті. Але масштаб значний.

Мирослава заплющила очі на кілька секунд. Внутрішній компас не помилявся. Лист був не випадковістю.

— Поліно, підготуй коротке досьє на Камілу й її родину. Нам це знадобиться під час повторної зустрічі.

— Зроблю. А ти?

— Побачуся з нею ще раз. І цього разу відповіді мають бути повні.

Телефон завібрував. Дзвонив Броніслав.

— Що в тебе? — коротко запитала Мирослава.

— Говорив із Тристаном. Нервує, ухиляється від прямих відповідей. Каже, не пам’ятає, хто його змінював того вечора. І ще — про Камілу згадував якось... надто особисто. Ніби між ними щось було.

— Прийнято. Запишу.

Одразу після нього прийшло повідомлення від Назара:

«Єгор Олійник — як лід. Сухо, чітко, без емоцій. Але ухилився, коли я згадав про доступ до сховища. Щось явно не договорює.»

Мирослава занотувала. Ще один штрих до портрета.

— Поліно, коли ти говорила з Клавдією — яка вона була?

— Занадто спокійна. Як для людини, яка мала б панікувати. І сказала прямо: “Діадема не мала зникнути, якби все було як треба.” Її тон був не переляканий, а злий.

— Цікаво… — прошепотіла Мирослава. — Виходить, кожен із охоронців знає щось, але ніхто не говорить прямо.

У цей момент до столу підійшов Ілля, знявши навушники.

— Ну що з камерами? — запитала вона.

— Частину записів тієї ночі стерто. Дуже чисто. Без явних слідів злому. Це або вправний хакер, або хтось, хто мав прямий доступ. Але… я знайшов одне. Є фрагмент за добу до зникнення. На ньому — Каміла. Сама. Вночі. І заходить не через головний вхід, а через технічний тунель. Його мали закрити ще пів року тому.

Мирослава підвелася. Її погляд став гострим, мов лезо.

— Це вже серйозно.
Вона кивнула команді.

— Наступний крок — друга розмова з Камілою. І цього разу вона почує зовсім інші запитання.