Глава 8. Чужа правда

Ліза не знала, що Марк перестав її шукати.

Її світ у ті тижні звузився до трьох точок: лікарня, робота, аптека. Дім був лише місцем, де можна було впасти на ліжко на три години, прокинутися від дзвінка й знову бігти. Конверт із грошима розчинився швидше, ніж вона сподівалася. Операція, частина ліків, борги за оренду, ще трохи — кредитору, який уже почав говорити інтонацією людей, котрі перестають вдавати ввічливість.

Мати перенесла втручання важко. Ліза сиділа біля її ліжка і навчилася розпізнавати втому за тим, як повільно та моргала, біль — за тим, як стискалися губи, страх — за надто спокійним голосом.

— Усе добре? — питала мати інколи.

— Так, — брехала Ліза.

— Гроші знайшлися?

— Так.

— Де?

І тут Ліза завжди придумувала нову версію: позичила, дали аванс, допомогла знайома. Вона ненавиділа себе за кожне слово. Але ще більше боялася сказати правду й побачити в маминих очах не осуд навіть — біль від того, що донька мусила пройти через це.

Одного вечора, коли мама спала після крапельниці, до Лізи підійшла та сама лікарка, яка бачила Марка.

— Ви дуже молода, — сказала вона, дивлячись на Лізу уважно. — А в очах — як у старшої жінки.

Ліза слабо всміхнулася.

— Лікарня швидко дорослішає.

— Не тільки лікарня, — відповіла лікарка. — До вас приходив чоловік.

Ліза завмерла так різко, що в руках задзвеніли стаканчики з водою.

— Який чоловік?

— Високий, темний костюм. Говорив дуже стримано. Шукав вас.

Усередині все похололо.

— І що ви сказали?

— Нічого, що могло б вас видати. Не хвилюйтеся.

Ліза сперлася рукою об підвіконня.

— Він… довго питав?

— Достатньо, щоб я зрозуміла: йому не байдуже.

Ліза заплющила очі. Це було саме те, чого вона боялася. Не переслідування. Не злості. А небайдужості.

— Я не хочу, щоб він приходив, — прошепотіла вона.

Лікарка кивнула.

— Тоді не приходьте сюди в один і той самий час. І змініть маршрут. Світ не дуже добрий до жінок, які змушені ховатися.

Ліза подивилася на неї з подивом.

— Ви думаєте, я від нього ховаюсь?

— Ні, — спокійно відповіла та. — Я думаю, ви ховаєтесь від сорому. А це гірший ворог.

Після тієї розмови Ліза стала обережнішою. Двічі міняла транспорт, просила колегу інколи підмінити її в лікарні, купувала ліки в різних аптеках. Не тому, що боялася Марка як загрози. Навпаки — тому, що боялася зустріти його і не витримати.

Уночі вона часто згадувала, як він сказав: “Я не хочу, щоб ти почувалася купленою”. Це речення жило в ній, наче скалка. Бо в ту мить він був кращим, ніж її рішення. І саме тому Ліза не мала права дозволити йому ввійти в її правду.

Вона працювала більше. Власниця салону, пані Олена, дивилася на неї з підозрілою турботою.

— Ти схудла.

— Просто втомилась.

— У тебе хтось помер?

Ліза підняла очі.

— Чому ви так питаєте?

— Бо ти виглядаєш так, ніби в тобі постійно йде прощання.

Ліза не знала, що відповісти, і просто усміхнулася. Такими усмішками люди замазують тріщини.

Тижні тягнулися. Мати то ставала кращою, то знову слабшала. Грошей знову бракувало. Кредитор, Сергій, уже не телефонував — він приходив. Стояв біля салону, курив, дивився так, ніби нагадував: “я про тебе пам’ятаю”.

— Я віддам, — казала Ліза стиха.

— Віддаш, — погоджувався він, усміхаючись. — Тільки дивись, щоб не затягувала. Бо способи розрахуватись бувають різні.

Вона поверталася після таких розмов із крижаними руками. Її життя не ставало легшим. Та одна річ змінилася: Марк більше не з’являвся.

Спершу це лякало — тиша після спроб знайти. Потім ця тиша стала боліти інакше.

Одного дня Ліза зловила себе на тому, що вдивляється в обличчя чоловіків у лікарняному холі. Шукає його плечі, його ходу, ту стриману поставу. І коли зрозуміла це — зненавиділа себе.

“Це була угода”, — повторювала вона подумки.

Але серце не любить правильних формул. Воно чіпляється за дрібниці: за склянку води, подану без наказу; за голос, який не тисне; за погляд, у якому тебе бачать не річчю.

Минав місяць. Потім другий.

І одного ранку Ліза стояла у ванній перед тестом у руках. Дві смужки були такими чіткими, ніби хтось провів їх лезом по її майбутньому.

Вона сіла просто на край ванни, не відчуваючи підлоги під ногами.

Ні. Ні. Ні.

У голові одразу зчепилися десятки думок: лікарня, борги, мати, робота, Сергій, Марк. Особливо Марк.

Ліза притиснула долоню до рота, щоб не закричати.

Це не могло статися зараз. Не тоді, коли вона ледве тримала на собі одну людину. Не тоді, коли навіть себе рятувала уривками.

Але життя не питало дозволу.

Увечері вона сиділа біля матері, слухала, як пищить апарат крапельниці, і відчувала під серцем не щастя ще, не страх навіть — безодню. Та десь дуже глибоко, під панікою, ворухнулося щось інше. Майже неприпустиме. Тепло.

Вона поклала руку на живіт і вперше подумала не “проблема”, а “дитина”.

Їхня дитина.

Від цієї думки захотілося плакати й бігти одночасно.

Ліза не знала, як житиме далі. Не знала, чи виживе мама. Не знала, чи вибереться сама. Але вже знала одне: Марк не має дізнатися.

Бо якщо він дізнається, то знову почне шукати.

А цього вона не переживе.