Глава 7. Друзі

У п’ятницю ввечері Марк усе ж поїхав на вечерю, яку пропускав уже двічі. Не тому, що хотів бачити когось. Просто його буквально витягли. Ігор, його давній друг і партнер у кількох проєктах, прямо сказав телефоном:

— Або ти приїжджаєш сам, або я пришлю людей, і вони запакують тебе в машину. Обирай цивілізований варіант.

Ресторан був тихим, дорогим, зі звичним набором чоловіків у піджаках, які говорять про інвестиції так, ніби вони важливіші за все людське. Колись Марк почувався тут як у своїй стихії. Тепер усе здавалося фальшивим.

Ігор уже сидів за столом. Поруч — Артем, ще один їхній друг, адвокат із гострим язиком і звичкою бачити в кожному романтичному рішенні юридичну загрозу.

— О, живий, — сказав Артем замість вітання. — Ми вже думали, ти або збожеволів, або одружився. З огляду на твій вигляд — перше.

Марк сів, кинув пальто на спинку стільця.

— Можна без вистави?

— Ні, — відповів Ігор. — Бо ти тижнями поводишся як привид. Влад уже на межі. Каже, ти ганяєш людей по місту через жінку без прізвища.

Марк мовчки взяв келишок води.

— Це правда? — спитав Артем уже серйозніше.

— Частково.

— Частково? — Ігор ледь не засміявся. — Ти найняв двох приватників додатково. Частково, чорт забирай.

Марк кинув на нього холодний погляд.

— Влад занадто багато базікає.

— Влад намагається врятувати тебе від дурниці, — відрізав Ігор. — І ми теж.

Офіціант приніс меню, але ніхто його не відкрив. Розмова вже пішла не туди, де люди їдять із задоволенням.

— Скільки ти її знав? — спитав Артем.

— Одну ніч.

Артем відкинувся на спинку стільця і повільно провів долонею по обличчю.

— Неймовірно. Просто неймовірно. Тридцятидворічний мужик, який будує багатомільйонні угоди, втратив голову через одну ніч.

— Не через ніч, — тихо сказав Марк.

— А через що? Через проєкцію? Через комплекс рятівника? Через те, що вона від тебе втекла, і тобі раптом захотілося те, чого не можна купити?

Цього разу Марк не відповів відразу. Бо в кожному з цих припущень була якась частка правди, і це дратувало.

Ігор схилився вперед.

— Послухай мене. Є жінки, які вміють чіпляти. Є ситуації, де тебе спеціально заводять у глухий кут. Може, вона не шахрайка. Може, просто людина зі своїм життям. Але це не означає, що ти маєш у це влазити.

— Я вже вліз, — сказав Марк.

— То вилазь.

Марк всміхнувся без радості.

— Дякую. Дуже корисна порада.

Артем заговорив спокійніше:

— Добре. Без сарказму. Скажи чесно: чого ти хочеш, якщо знайдеш її? Компенсувати? Врятувати? Закохатися красиво? Чи просто переконатися, що тебе не використали?

Питання повисло над столом. Марк дивився в темне скло за спиною Ігоря, де відбивалися їхні обличчя.

— Я хочу знати, що з нею все гаразд, — сказав він нарешті.

Ігор похитав головою.

— Брехня.

Марк повернувся до нього.

— Що?

— Це не все, чого ти хочеш. Не роби з нас дурнів. Ти хочеш її знову бачити. Хочеш, щоб вона пояснила, чому пішла. Хочеш виправити щось у своїй голові. І саме тому це небезпечно.

— Для кого?

— Для тебе, для неї — для всіх, — сказав Ігор. — Бо коли людина з відчаю приходить на таку зустріч, вона не просить принца. Вона просить забути її.

Марк стиснув пальці на склянці.

— А якщо їй потрібна допомога?

— Тоді вона або попросить, або не хоче саме твоєї, — відрізав Артем. — І ти маєш поважати це.

Вечеря далі йшла уривками. Замовлення принесли, але смак їжі губився. Розмова кілька разів повертала на роботу, потім знову скочувалася до Лізи. І кожного разу друзі говорили різними словами одне й те саме: зупинись.

На виході Ігор затримав Марка на сходах ресторану.

— Я зараз скажу тобі неприємне, — тихо мовив він. — Ти втомлений, самотній і вперше за довгий час щось відчув. Але це ще не означає, що це кохання.

Марк застібнув пальто.

— А що це?

Ігор на секунду замислився.

— Може бути біль, який знайшов красиве обличчя.

Ці слова дивно довго відлунювали в голові.

Тієї ночі Марк не поїхав додому одразу. Він кружляв містом без маршруту, повз готель “Вересень”, повз лікарні, повз двори, де міг колись пройти повз Лізу й не помітити її. У ньому боролися дві речі: бажання дотиснути пошук і раціональність, яку роками будував у собі.

На червоному світлі він раптом дістав телефон і відкрив папку з матеріалами, яку Влад скидав щодня. Фото, нотатки, адреси, пусті перевірки. Усе це мало вигляд не романтики, а справи. Майже переслідування.

Він довго дивився на екран. А потім закрив папку.

Уперше за весь цей час він не подзвонив нікому зранку. Не дав нового доручення. Не попросив перевірити ще щось. Не поїхав у знайомий район.

Влад сам зайшов до кабінету опівдні.

— Що робимо далі? — спитав обережно.

Марк сидів за столом, дивлячись у документи, але явно не бачачи їх.

— Нічого.

— Тобто?

— Закриваємо пошук.

Влад завмер, ніби не повірив.

— Справді?

— Так.

— Через розмову з друзями?

Марк глухо всміхнувся.

— Через те, що, можливо, вперше в житті вони не помиляються.

Влад кивнув, але не зрушив із місця.

— Ти впевнений?

Ні. Марк не був упевнений зовсім. Але впертість теж має точку, де починає смердіти насильством.

— Так, — сказав він.

Коли Влад вийшов, кабінет знову став тихим. Марк опустив голову й заплющив очі. Десь глибоко в ньому ще жила майже абсурдна надія, що двері раптом відчиняться і Ліза сама зайде. Але життя не працювало за законами фільмів.

Він вирішив відпустити її.

Не тому, що розлюбив.

А тому, що не мав права любити так, щоб це ставало полюванням.