Глава 6. Сліпий кут

Пошуки почали набувати форми нав’язливості. Марк прокидався з думкою про Лізу і засинав із нею ж, навіть якщо день був забитий переговорами, судовими дзвінками й цифрами. Він ненавидів таку втрату контролю, але зупинитися не міг.

За тиждень Влад уже мав вигляд людини, яка шкодує, що колись погодилася працювати не просто в бізнесі, а поруч із упертістю Марка.

— У нас глухо, — сказав він, кидаючи на стіл черговий звіт. — Усе, що ти дав, веде в нікуди. Телефон одноразовий. Ім’я не підтверджується. Адреса, яку ми витягнули через поїздку таксі, фальшивий слід. Камери біля клініки нічого не дали — обличчя закриті масками, записи затерті. Хтось або дуже обережний, або їй пощастило більше, ніж нам.

Марк мовчав.

— Послухай, — продовжив Влад уже спокійніше. — Ти зараз б’єшся в сліпий кут. І що далі? Ти наймеш детективів по всьому місту? Почнеш перевіряти всіх жінок із темним волоссям?

— Якщо знадобиться.

Влад пирхнув.

— От через це я й не одружений. Бо такі, як ти, псують статистику нормальності.

Марк не усміхнувся. Він дивився на стоп-кадр із камери, де Ліза повертала голову трохи вбік. Зернистий кадр, нечіткий профіль — і все одно він упізнавав її миттєво.

— Її хтось прикриває, — сказав Марк.

— Або вона просто не хоче, щоб її знайшли.

— Це те саме.

— Ні, — заперечив Влад. — Це не те саме. “Прикривають” — коли жертва. “Не хоче” — коли вибір.

Марк повільно підняв очі.

— Думаєш, вона зробила це легко? Думаєш, жінка, яка вся тремтіла, грала виставу?

— Я думаю, що ти домалював собі занадто багато по одній ночі.

У кабінеті повисла пауза.

Марк встав і підійшов до вікна. Дощ тонкими смугами стікав по склу, розмиваючи місто. Усе виглядало так само, як відчував він сам: нечітко, подразнено.

— Добре, — сказав він нарешті. — Перевір усі ломбарди й мікрокредити в радіусі двох кварталів від тієї клініки. Якщо їй терміново потрібні були гроші до цього, там міг залишитися слід.

Влад видихнув крізь зуби.

— Ти не чуєш слова “досить”, так?

— Ні.

— Знаєш, що найгірше? — Влад підвівся. — Ти зараз нагадуєш не чоловіка, який закохався. Ти нагадуєш людину, яка не може змиритися з тим, що щось не належить їй.

Ці слова вдарили сильніше, ніж Марк очікував. Він різко обернувся.

— Вона мені не “належить”.

— Тоді чому ти полюєш?

— Бо вона пішла так, ніби їй ніколи не дозволяли залишатися.

Влад замовк. На мить навіть здавалося, що він шкодує про сказане. Але потім лише кивнув і вийшов.

Увечері Марк поїхав у той самий район ще раз. Без Влада, без охорони, без плану. Просто ходив дворами, дивився на обличчя перехожих, на дітей, на жінок із пакетами, на старих біля під’їздів. Він сам не розумів, що сподівався побачити. Може, випадковий рух, ходу, схожу на її. Може, абсурдне диво.

Диво не сталося.

Зате він побачив квітковий кіоск біля зупинки й раптом згадав: уранці після ночі в готелі Ліза пахла не парфумом, а чимось квітковим, дуже слабким, як запах мила або крему. Дрібниця, яка тепер різала пам’ять.

— Вам щось підказати? — спитала продавчиня.

Марк похитав головою й уже хотів піти, але жінка раптом примружилася.

— А ви не той чоловік, що питав про дівчину тиждень тому?

Він повернувся до неї миттєво.

— Так. Ви щось згадали?

— Може й дурницю, — сказала вона. — Тут інколи купувала квіти одна дівчина. Темноволоса, дуже ввічлива. Брала завжди найдешевші гвоздики. Казала: “Мамі в лікарню”. Я її бачила кілька разів. Потім перестала.

— Коли востаннє?

— Десь… перед вихідними. Ні, зачекайте. Так, якраз у п’ятницю зранку. Дуже поспішала, гроші рахувала дрібними. А в суботу чи неділю вже не було.

П’ятниця зранку. За добу до готелю.

Марк відчув, як по спині пішов холодок. Це був не просто натяк. Це була майже відповідь: Ліза збирала по копійках на квіти в лікарню, а наступного вечора погодилася на те, чого боялася.

— А вона казала, в яку лікарню? — тихо запитав він.

— Ні. Але один раз просила загорнути швидше, бо “до мами запізнюється на хімію”. Я так і запам’ятала.

Марк подякував і залишив гроші за букет, який так і не вибрав. Повернувся до машини з тремтячими руками. У нього раптом з’явилося відчуття, ніби він торкнувся її болю надто близько, без дозволу.

Удома він довго сидів у темряві, не вмикаючи світла. Перед очима стояла картина, якої він не бачив, але вже майже міг уявити: Ліза в лікарняному коридорі, з букетом дешевих гвоздик, із рахунком у кишені й відчаєм, що тисне в горло.

“Не шукай”.

Може, це була не байдужість. Може, сором. Може, спроба не втягнути його в життя, де все трималося на краю.

Та наступного дня будь-який слід знову обірвався. У ломбардах — безрезультатно. У кредитних конторах — або відмови в інформації, або тисячі таких самих історій, серед яких Ліза розчинялася. Клініка мовчала. Двори мовчали. Місто знову стулювало над нею кришку.

Сліпий кут був не просто глухим. Він починав глумитися.

І вперше Марк відчув втому не фізичну, а ту, що підточує впевненість. Що, як Влад правий? Що, як він не рятує, а нав’язує себе жінці, яка обрала зникнути?

Ця думка не зупинила його. Але вперше змусила сумніватися.