Глава 5. Пошук

Марк не звик програвати. У його світі будь-яка проблема мала структуру: причину, наслідок, слабке місце. Людей можна було переконати, процеси — перебудувати, ринки — передбачити. І тільки Ліза не вкладалася ні в одну схему. Вона була схожа на подих по склу: ось він є — і вже зник.

Минуло три дні від тієї ночі, а Марк майже не спав. Працював машинально, проводив зустрічі, ставив підписи, але в кожній паузі між фразами згадував її обличчя у світлі ранку. Те, як вона стискала сумку. Те, як сказала: “Не шукай”.

Саме тому він шукав.

У понеділок зранку Влад приніс на стіл теку.

— Ось усе, що вдалося дістати, — сказав він. — Таксі, маршрут, двір, кілька опитаних людей, записи з камер поблизу. Після того як вона вийшла з машини, слід губиться за рогом будинку. Можливо, пішла дворами. Можливо, її хтось зустрів.

Марк відкрив теку. Усередині були роздруковані стоп-кадри: Ліза виходить із готелю, Ліза сідає в таксі, Ліза в темному пальті біля арки. На кожному фото вона була від нього все далі.

— Перевір лікарні, — сказав Марк, не піднімаючи очей. — Аптеки, приватні клініки, все, де могла різко знадобитися велика сума.

Влад уперся руками в край столу.

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

— Через жінку, яку ти бачив одну ніч?

Марк нарешті підвів погляд.

— Через людину, яка була налякана так, наче йшла не на зустріч, а на страту. І яка, отримавши гроші, не пішла купувати собі сумки чи прикраси, а просто зникла. Мені цього досить.

Влад хмикнув.

— Добре. Але якщо я виявлю, що це просто добре зіграна історія, ти перестанеш.

— Побачимо.

Того ж дня Марк сам поїхав у район, де Ліза зникла з камер. Двір був типовим — облуплені стіни, лавка під під’їздом, дитячий майданчик із перекошеною гіркою. Тут пахло не дорогими парфумами, а пральним порошком, підвалом і чиїмось супом, що варився на обід.

Він знову говорив із мешканцями. Хтось відмахувався, хтось мовчки зачиняв двері. Одна жінка з другого поверху затримала на ньому уважний погляд.

— Ви не поліція, — сказала вона.

— Ні.

— І не чоловік її.

— Ні.

— Тоді навіщо шукаєте?

Марк на секунду розгубився.

— Бо маю знайти.

Жінка склала руки на грудях.

— Вона тут бувала. Не жила. Приходила до старенької на п’ятому, здається. А потім перестала.

— До якої старенької?

— До Валентини Сергіївни. Але та нині в лікарні.

Лікарня. Слово різко вдарило в ту саму точку, до якої Марк сам уже підходив подумки.

Валентину Сергіївну він не застав, але сусідка передала ще одну дрібницю:

— Дівчина називала її “мамою”. Або “тьотя”, не почула. Така білява? Ні, темна. Дуже ввічлива. Завжди з ліками.

Марк вийшов із під’їзду з відчуттям, ніби вперше торкнувся нитки, яка може не обірватися.

Увечері вони з Владом переглядали списки клінік.

— Є одна приватна онкологія, — сказав Влад. — Там протягом того тижня було кілька великих оплат готівкою. Але інформацію просто так не дадуть.

— Дадуть, — холодно відповів Марк. — Питання лише в способі.

— Я починаю ненавидіти твій тон, коли ти так кажеш.

— А я починаю ненавидіти людей, які залишають близьких сам на сам із рахунками за життя, — відрізав Марк.

Влад замовк. Це була не ділова лють. Це було щось нове — особисте.

Наступного ранку Марк поїхав у клініку сам. Білий фасад, скляні двері, усміхнені адміністраторки. Тут усе виглядало так, ніби біль можна зробити естетичним, якщо приховати його за правильним інтер’єром.

— Я шукаю інформацію про пацієнтку, — сказав він на ресепшені, назвавши прізвище, яке вдалося знайти у Валентини Сергіївни з медичних документів через знайомого юриста.

Адміністраторка усміхнулася чемно й професійно.

— Вибачте, ми не розголошуємо дані.

Марк поклав на стійку візитку.

— Я не прошу медичних деталей. Лише хочу знати, чи була при ній молода жінка, темне волосся, ім’я Ліза.

Дівчина зблідла від одного тільки вигляду прізвища на візитці. Марк це помітив і зненавидів сам себе за те, що знову використовує владу. Але іншого способу не бачив.

— Я уточню, — прошепотіла вона.

За п’ять хвилин до нього вийшла заввідділенням — жінка років п’ятдесяти, спокійна, втомлена, з поглядом, який бачив багато чужого горя.

— Ви родич? — запитала вона прямо.

— Ні.

— Тоді навіщо шукаєте?

— Бо думаю, що ця дівчина була в небезпеці.

Лікарка довго дивилася на нього. Потім тихо сказала:

— Я не можу порушити конфіденційність. Але можу сказати одне: іноді люди роблять страшні речі не тому, що погані, а тому, що когось рятують.

Вона повернулася й пішла.

Марк залишився стояти посеред коридору з цими словами в голові. Когось рятують.

Того вечора він поїхав до матері. Вона жила за містом, у будинку, де все залишалося майже незмінним роками: книжки на тих самих полицях, запах яблучного пирога, годинник, що цокав над каміном.

— Ти виснажений, — сказала мати замість привітання.

— Просто роботи багато.

— Не бреши мені так слабко. Ти ніколи не вмів.

Вони сиділи на кухні, і Марк уперше за багато років раптом захотів не бути сильним. Просто скинути все це перед кимось, хто не засміє.

— Я зустрів жінку, — сказав він.

Мати не всміхнулася, не пожартувала. Лише кивнула, ніби саме цього й чекала.

— І?

— І вона зникла.

— А ти шукаєш.

— Так.

— Ти впевнений, що шукаєш її, а не щось у собі?

Питання влучило глибше, ніж йому хотілося.

Марк провів долонею по склянці.

— Я не знаю. Але коли вона була поруч… усе стало справжнім. Наче до того я жив у правильній, дорогій, добре збудованій декорації.

Мати подивилась на нього м’яко.

— Тоді шукай. Але пам’ятай: якщо людина тікає, в неї може бути причина не менш сильна, ніж твоє бажання наздогнати.

Марк повертався додому пізно. У місті запалювалися вікна, і в кожному з них ішло чиєсь маленьке життя. Десь серед них була Ліза. Можливо, в лікарняній палаті. Можливо, в черзі до аптеки. Можливо, плакала над рахунками.