Глава 4. Зникнення

Марк не пішов за нею. Він сидів на краю ліжка й дивився на двері, які вона зачинила. Кілька хвилин він не рухався — як людина, яка щойно прокинулась у чужому житті.

Він не був романтиком. Він був тим, кого друзі називали “залізним”: вмів домовлятися, вмів тиснути, вмів перемагати. А ще він вмів платити за тишу — і робив це часто, коли бізнес вимагав не питати зайвого.

Тільки цього разу тиша була не куплена. Вона була втечею.

Марк підвівся, підійшов до вікна. На вулиці Ліза вже губилася в потоці людей. Маленька, темна крапка серед світанку. Він відчув — дуже чітко — що якщо не встигне зараз, потім не встигне ніколи.

Він схопив телефон і набрав охоронця, який чекав унизу “на випадок”, бо Марк завжди мав “випадки”.

— Влад, — сказав він коротко. — Спускайся. Мені потрібен запис із камер готелю. І… знайди дівчину. Зараз. Вона вийшла щойно.

— Марку, — голос Влада був сонний, але зібраний. — Ти впевнений? Це…

— Так, — перебив Марк. — Просто зроби.

Він швидко одягнувся, не дивлячись у дзеркало. Спустився ліфтом, майже біг у холі. Ресепшн ще не змінився — та сама адміністраторка, той самий запах кави.

— Вибачте, — звернувся Марк до дівчини за стійкою. — Мені потрібно дізнатися… чи залишала тут щойно готель гостя? Молода жінка, темне волосся…

Адміністраторка підняла брови.

— Пане, я не маю права…

— Я не прошу номер. Я прошу… — він зупинився. Бо зрозумів, як це звучить. Як переслідування. Як контроль. Він ніколи не хотів бути таким.

Влад підійшов ззаду.

— Я підніму камери, — тихо сказав він. — Але… Марку, ти точно хочеш це робити?

Марк подивився на вихідні двері, на місто, яке вже прокинулось.

— Вона… — сказав він і знову не знайшов правильного слова. “Вона була зі мною”. “Вона зникла”. “Вона мені потрібна”. Усі слова звучали смішно для дорослого чоловіка, який мав компанію, квартиру, статус. — Вона не схожа на тих, кого я зустрічав.

— Це може бути схема, — сухо сказав Влад. — Виманювання грошей.

— Вона не виманювала, — різко відповів Марк. — Я сам дав.

Влад мовчки кивнув, але в його очах було те, що Марк бачив уже багато разів у підлеглих: “ви робите дурницю, але ви бос”.

За годину Марк сидів у маленькій кімнаті охорони готелю, дивлячись на монітор. На записі Ліза виходила спокійно, не озиралась. Її обличчя було зібраним, як маска. Вона сіла в таксі. Номер машини засвітився на екрані — і Марк відчув полегшення: слід є.

— Проб’ю номер, — сказав Влад.

Вони знайшли водія, маршрут, приблизну адресу, де вона вийшла. Марк поїхав туди сам, хоча Влад намагався зупинити.

Адреса виявилася звичайним двором зі старими під’їздами. Марк стояв біля воріт і дивився на вікна. Він не знав, яке її. Він не знав, чи вона взагалі там живе. Але він був тут — і це було дивно: вперше в житті він робив щось не для вигоди, не для контролю, а для… відчуття, яке не мав права вимагати.

Він постукав у кілька квартир — обережно, ввічливо. Люди дивилися на нього підозріло. Дехто не відчиняв. Дехто казав: “не знаю”.

Потім старенька з четвертого поверху сказала:

— Дівчина така тут була. Але вона з’їхала. Місяць тому, здається. Тиха. Гарна. Очі сумні. А ви хто їй будете?

Марк завмер. Місяць тому? Вона не “жила тут” навіть учора. Він відчув, як пазл сиплеться.

— Друзі, — сказав він, не розуміючи, навіщо бреше.

— Друзі так не шукають, — буркнула старенька. — Друзі знають, де вона.

Двері зачинилися.

Марк вийшов надвір. Пальці змерзли. У голові крутилася одна думка: Ліза готувалася зникнути ще до готелю. Тому й “вранці”. Тому й “без фото”. Тому й “без історій”.

Він набрав її номер. “Абонент поза зоною”. Знову. Знову.

Влад подзвонив ближче до вечора.

— Номер вимкнений. Сімка, здається, вже неактивна. По базах — ім’я, яке вона дала, ніде не світиться.

— Тобто… фальшиве? — Марк стиснув кермо.

— Або вона дуже добре ховається, — сказав Влад. — Марку, послухай. Ти дорослий чоловік. Це була ніч. Не роби з цього…

— Не кажи мені, що це було, — різко відповів Марк.

Після паузи Влад додав тихіше:

— Я просто не хочу, щоб тебе використали.

Марк відключився і довго сидів у машині, дивлячись на темне небо. Він не боявся “використання”. Він боявся іншого: що відпустить — і більше ніколи не відчує того короткого “живого” тепла, яке з’явилося в ньому поруч із нею.

Але місто було велике, і Ліза була розчином у ньому. Без історій. Без фото. Без імені.

Він ще не знав, що пошук триватиме довше, ніж його впертість.

І що справжня відповідь прийде не зараз, а через роки — у вигляді маленької руки, яка триматиме повітряну кульку в парку.