Глава 1. Борг

Ліза навчилася рахувати тишу. У тиші лікарняного коридору чути все: як скрипить підошва медсестри, як десь дзенькає металевий візок, як хтось стримує плач біля вікна. І як у тебе всередині щось глухо провалюється, коли лікар вимовляє суми так само буденно, як температуру.

— Операція й курс препаратів… — він перегортав листок, не дивлячись у вічі. — Ми можемо почати, але вам потрібно внести аванс.

Аванс був як вирок. Ліза кивнула, наче зрозуміла, хоча насправді в голові все перетворилося на білий шум. Мати лежала за тонкою стіною, втомлена, бліда, із руками, на яких шкіра стала прозорою. Вона усміхалася Лізі навіть тоді, коли їй було боляче. Це було найстрашніше — бачити усмішку там, де мала б бути злість або страх.

— Я знайду, — сказала Ліза лікарю, і слова прозвучали сміливіше, ніж вона себе почувала.

Вийшовши з кабінету, вона дістала телефон. Спершу — банківський додаток. Потім — список боргів, де кожна цифра була маленькою кулькою з металу, прив’язаною до щиколоток. Далі — контакти, у яких майже всі розмови закінчувалися однаково: “я б допоміг, але сам…”

Вона зателефонувала тітці. Потім колишньому роботодавцю. Потім подрузі зі студентських часів. Відповіді були різні, але сенс — один: зараз не можуть.

Ліза працювала адміністраторкою в невеликому салоні краси — не робота мрії, але стабільність. Усе трималося на графіках, записах, акуратних усмішках і чайових, які рятували, коли треба було купити ліки. Але “стабільність” розсипалася, як скло, щойно в дім зайшла хвороба.

Увечері вона повернулася в мамину палату з пакетом йогуртів і яблук. Мама подивилася на неї так, ніби бачила крізь.

— Не роби дурниць, Лізуню, — прошепотіла вона. — Я знаю, як ти вмієш тягнути все на собі.

— Я просто… працюватиму більше, — відповіла Ліза, поправляючи ковдру.

Мама стиснула її пальці.

— Ти в мене сильна. Але не продавай себе. Чуєш?

Ці слова боляче врізалися в груди. Ліза відвела погляд і кивнула — не тому, що погоджувалася, а тому, що не могла сказати правду: вона ще не знала, як саме, але вже відчувала, що стоїть перед дверима, які не хотіла відчиняти.

Вночі Ліза сиділа на кухні в орендованій квартирі й дивилася на чайник, який не закипав уже хвилин десять, бо вона забула натиснути кнопку. У телефоні блимає повідомлення: “Нагадування: прострочення платежу”. Потім — ще одне: “Останнє попередження”.

Вона розгорнула сайт із підробітками. “Оператор кол-центру”, “роздача листівок”, “нічні зміни на складі”. Всі — або копійки, або не встигнеш.

А тоді їй трапився пост у міському чаті, де кожне оголошення виглядало як півправда:

“Потрібна дівчина для супроводу на вечір. Безопасно. Оплата висока. Конфіденційність гарантована. Писати в приват.”

Ліза довго дивилася на слова “безпечно” і “конфіденційність”. Вони звучали як обіцянка, яка не має права існувати в реальному світі. Вона відклала телефон, пішла в кімнату, повернулася — і знову взяла. Знову відклала. Наче грала з власною совістю в перетягування каната.

“Це лише вечір. Лише розмова. Можливо…”

Але вона знала, що бреше сама собі.

На екрані світився курсор у полі повідомлення. Ліза написала одне слово: “Вітаю”. Видалила. Написала знову. Видалила. На третій раз натиснула “відправити” — і відчула, як ніби переступила через тонку крижину.

Відповідь прийшла швидко:

“Завтра. 20:00. Готель ‘Вересень’. Номер скажу на місці. Ваша винагорода — вранці. Умови: конфіденційність. Якщо згодні — ім’я.”

Вранці. Це слово чомусь зачепило. Чому не одразу? Чому “вранці”? Ліза відчула холод у животі, але потім згадала мамину руку в своїй, і холод став меншим — бо з’явився інший біль: безвихідь.

“Ліза”, — написала вона й натиснула відправити.

Телефон мовчав хвилину, дві. Потім:

“Ок. Будь ласка, без запізнень. Одяг — простий. Без фото. Без історій.”

Без історій. Наче її життя — не історія, а помилка, яку треба сховати.

Ліза встала, підійшла до вікна. За склом місто жило: маршрутки, світлофори, чужі сміхи. Люди йшли, ніби в них були плани не на “завтра”, а на “через рік”. А в Лізи план звузився до однієї точки на карті — готелю “Вересень”.

Вона притулилася чолом до холодного скла.

— Пробач, мамо, — прошепотіла вона в порожнечу. — Я просто… я не знаю іншого виходу.

І тиша кухні відповіла їй тим, чим відповідає завжди: нічим.