Розділ 10

Вузька гірська стежка виляла між сірих валунів.

Обличчя вилизував свіжий солоний вітер, приносячи крики чайок та шум прибою. Тонка трава стелилася під ноги, ніби намагалася вчепитися в поділ сукні, утримати мене. А мені хотілося розкинути руки, лежачи на теплій після спекотного дня землі, і вдивлятися в сіре, а потім і темне небо, вгадуючи появу на чорному полотні перших зірок. Так ми часом робили з Ірен. Давно… Як давно…

Зараз мені було не до романтики літніх вечорів.

Я вперто брела до Русалчиної бухти, щоб обстежити печери. І встановити маяк. Адже якщо втечемо… ні, коли ми втечемо з Ірлієн, то треба точно знати, куди переноситися порталом. Часу на "роззирнутися" просто може не залишитися.

Слава духам і предкам, хоч сонце наполовину вже пірнуло в море, і спека була не така нестерпна.

– Може, все ж таки варто було взяти Бурю? – несміливо нагадав про себе Рой, що плівся слідом за мною.

Здається, він звинувачував себе в тому, що трапилося нещодавно, і навіть мої запевнення, що виною всьому моя безтурботність, не мали зовсім ніякого толку. А тому Рой уперто йшов за мною по п'ятах, ні на крок не відстаючи.

А з іншого боку, його присутність тут була дуже доречною. Ми могли поговорити з ним без зайвих вух.

– Вона б собі тут ноги зламала. Тому нехай краще почекає нас унизу разом з Гаретом, – заперечила я, перестрибуючи вузький гірський струмок і повертаючи до бухти. – Та й не так далеко йти! Чи ти втомився?

– Ні! – враз запевнив мене Рой. – Я про вас хвилююся.

Мимовільна усмішка одразу ж торкнула губ. Все ж таки це неймовірно приємно і мило, коли про тебе хвилюються. Навіть якщо чоловікові, який дбає про твою зручність, всього десяток років. Але це вселяє надію, що ще років через десять – він стане мрією будь-якої міс, яка усвідомлює цінність турботи близької людини.

Але тут же стерла усмішку з лиця і заговорила про інше.

– Рой, пам'ятаєш, ти говорив про те, що Роузі... – я спробувала підібрати слова м'якше, але Рой підбив підсумок миттєво.

– Слизька та брехлива?! – припустив він, висмикнувши травинку з стеблинки і вмить закусивши її. – Так, я все чудово пам'ятаю! І так само в цьому переконаний.

– Я взагалі не це хотіла сказати! Але тобі видніше, – хмикнула я. – Зараз не про це. Я хотіла б, щоб ти простежив за нею.

Це було не найкраще та етичне завдання для дитини. І, якщо чесно, я до останнього сумнівалася, чи варто взагалі розмовляти з Роєм на цю тему, але ні до кого іншого я просто не могла звернутися.

– Могли б і не просити, міс Вейтс, – якось зовсім по-дорослому сказав Рой. – Я й так за нею намагаюся наглядати, – і через паузу заговорив якось старанно підбираючи слова, ніби боявся, що я не слухатиму його або підніму на сміх. – Коли вона десь поруч із вами, я відчуваю дивне. Немов чую вдалині її голос і нехай до ладу не розумію, що вона каже… але навіть уривками і тоном нескладно зрозуміти, що нічого доброго. Ви мені вірите?

Як не повірити? Якби я не знала, на що здатні маги Крайна! А так... У мені з кожною такою розмовою все більше зростала впевненість, що у хлопчика прокльовується дар до ментальної магії. І якщо не навчити його ним управляти, то рано чи пізно дар обернеться проти нього ж.

– Звичайно, вірю, Рою! – негайно кивнула я. – А в поведінці Роузі ти нічого не помічав... дивного?

Рой насупився, підібгав губи, наче перебирав у пам'яті події останніх двох років, а не кількох днів.

– Вона зустрічалася зі служницею з будинку Уоренсів, – згадав хлопчик. – Якщо це дивина, звісно. Ельза бачила, як та дівчина передавала їй щось… у маленькому мішечку. Не беруся говорити, що це ось щось підозріле і жахливе, але... вам вирішувати, міс Вейтс. Мені вона не подобається. Роузі. Не дівчина з будинку Уоренсів. Її не знаю.

Ось, значить, як… Чи може бути так, що хтось із дому Уоренсів передавав моїй камеристці гроші чи якісь зілля, щоб вона мене отруїла? Чи я вигадую? Не стане ж мене цькувати жінка, якій я дала роботу і дах над головою?

Чи стане?! Прокляття, коли я зможу сказати щось із упевненістю?

– Міс Вейтс, а ви знаєте, що якщо знайти лусочку з русалчиного хвоста, то можна загадувати будь-яке бажання, і воно обов'язково здійсниться? – несподівано змінив тему розмови Рой і вмить став звичайнісінькою дитиною – бешкетною, веселою, тою, що вірить в найнеймовірніші казки.

– Поняття не мала, – засміялася я, вже ступивши на гарячий пісок на самому березі. Той одразу потрапив у м'які туфлі, не призначені для прогулянок пляжем, і мені захотілося роззутися. Хоч би як невиховано це виглядало. – Але дуже сподіваюся, що ти поділиш зі мною бажання. Якщо тобі пощастить більше у пошуках русалчиної луски.

– Звичайно, міс! – порадував мене Рой і рвонув з усіх ніг на пошуки чарівної луски.

І я навіть якийсь час з розчуленням дивилася йому вслід, відчуваючи щемливу тугу за власним дитинством і безтурботністю.

Але швидко взяла себе до рук і звернула до входів у печери.

Капітан Кор, може, сам того не розуміючи, дав мені геніальну ідею. Найкраще місце для маяка складно і придумати. А для подальшої втечі – тим паче.