Розділ 5

Знову ця наростаюча тривога. Почуття, що тебе переслідують, і варто обернутися – я зустрінуся очима зі страшним звіром. Потрібно тікати. Рятуватися. Вирватися із цього кошмару, але нікуди не подінешся від правди – я попалася. І вирватися із цього жаху вже не вийде.

Я різко сіла на ліжку, судорожно схлипнувши. Реальність відмовлялася повертатись, а почуття безвиході накривало з головою.

– Пані Силін, – почувся в темряві сонний голос Ельзи, яка воліла спати в моїй кімнаті, навіть незважаючи на незадоволене бурчання Роузі. – З вами все гаразд? Вам погано?

Чиркнуло кресало, розсипаючи іскри, і Ельза вмить вміло запалила свічку.

Стрілки настінного годинника показували пів на п'яту ранку. Повинно б уже почати світати, але за вікном було так темно, що я засумнівалась у справності придбаного антикваріату.

Морок не відступав. Він ховався темними кутами, вичікуючи моменту, коли знову можна буде кинутися і мучити обрану жертву.

– Води?! – заметушилася дівчинка, залишивши свічку на тумбі біля мого ліжка. – Чи чого міцнішого?

– Ні, – хитнула я головою і жахнулася тріскучості власного голосу. – Вибач, що розбудила.

Ельза посміхнулася і сіла на край ліжка. Прокляття, я й не помітила, коли так витончилася грань між прислугою та господиною. Потрібно було нагадати їй, що вона в цьому будинку лише найманий робітник. І я навіть пообіцяла поговорити з нею вдень.

– Мені теж сняться страшні сни, – щиро зізналася Ельза, забравши з моїх рук напівпорожню склянку і відставивши її на тумбочку. – І тоді я співаю. Мама говорила, що пісні завжди проганяють монстрів, які намагаються вкрасти наш спокій, і так вона це сказала, що в мене серце стислося. – Заспівати вам, пані Силін?

Моїх монстрів так просто не вигнати. Вони будуть переслідувати мене вічно, мабуть. З того самого дня, як упав останній захисник мого міста. Здавалося, що заплющуючи очі, я все ще можу бачити спалахи магії, морозне павутиння на тріскучому захисному куполі. І магів, що тримаються лише на впертості та бажанні захистити свої сім'ї. І найболючіше те, що вони все одно програли. І їхні сім'ї…

– Заспівай мені, Ельза, – попросила я, укладаючись на бік так, щоб бачити обличчя дівчинки.

Вона усміхнулася, зібралася і навіть влаштувалася зручніше. І тільки після цього її по-дитячому дзвінкий, мелодійний голосок розлився по кімнаті.

А я застигла, втративши дар мови і відчуваючи, як уздовж хребта повзе мороз.

“Біля озера із сапфірами на дні

Танцюють духи у молодій траві.

Не ховайся, не намагайся підглядати,

Адже силу цю тобі не опанувати…”

– Яка гарна пісня. Звідки ти її знаєш? – Запитала я, дочекавшись, коли дівчинка закінчить співати.

– Мені співала її мама. Вона була не місцева. Чужоземкою. Але дуже гарною.

А ще вона була крайнійкою, судячи з пісень, які вона співала дітям. Адже саме це знала і я. Більше того, я пам'ятала і озеро, про яке співається у пісні. І духів, що блакитними світлячками ховалися у травах. Крайнійці приходили до озера запитати мудрої поради, набратися сил… сховатись від недруга. Щоправда, востаннє навіть духи не врятували мій народ.

Люди прийшли з миром, а принесли війну. І всьому виною багатства, якими щедро ділилася природа з крайнійцями. І найсильніша магія. Така сильна, що люди побоялися навіть жінок і дівчаток, запечатавши їхній дар. Подейкували, що з хлопчиками чинили так само. Щоправда, їх відправляли до казарм, виховували як воїнів імперії, залишаючи нехай і примарну, але надію на те, що одного разу печатки знімуть.

То були чутки. Але вони були кращими, ніж страх того, що мого народу майже не залишилося на цьому світі.

І брат із сестрою, підібрані мною на вулиці Ейріха – тепер були кимось більшим для мене, ніж просто двоє безпритульних сиріт.

Я ніколи не питала у Ельзи та Роя ні про їхніх батьків, ні про те, як вони опинилися на вулиці. І, мабуть, дарма. Вони мало були схожі на крайнійців, і на перший погляд здавались просто милими дітьми. Швидше за все – напівкровки. Навіть вуха не загострені, як у чистокровних крайнійців. Адже напівкровкам, якщо вони не знатного роду по батькові, доводилося ще гірше, ніж чистокровним крайнійцям.

– Лягай спати, Ельза. І дякую тобі за пісню!

І лише після цього згасила свічку.

Духи! Я не мушу прив'язуватися ні до кого. Занадто небезпечно, надто ненадійно. Але моє серце розривалося, тільки-но я уявляла, що Ельзу, Роя, Гарета і навіть Роузі мені рано чи пізно доведеться залишити. З іншого боку, кому крім мене потрібні ці діти? Чи можу я жити, якщо кину їх? Тим більше, коли вони мені довірилися настільки? Страшно уявити, що чекає на Ельзу і Роя, якщо я залишу їх…

Я важко зітхнула, дивлячись на перші блідо-рожеві розводи на стелі. Ні про який сон уже не могло бути й мови.

Спустила ноги на прохолодну підлогу. Бадьорий холод пройшовся по всьому тілу, ніби намагався загнати мене назад під ковдру, але я все одно піднялася і побрела у ванну.

Гарячі струмені води поступово змивали страх, липкі нічні кошмари і безнадію. Все проходить. «Лише доля завжди знає, куди тебе направити, щоб ти прийшов туди, куди так прагнеш. А якщо доля тебе весь час веде далі від твоєї мети, то в тебе просто мета неправильна», – так казав мені батько. Він завжди говорив дивно та незрозуміло. Але всі його слова я пам'ятаю так, наче він усе ще шепоче їх мені на вухо. І тепер вони перестали бути такими безглуздими.