Розділ 3

Невеликий магазинчик солодощів, що тулився між лавкою ювеліра майстра Гройра і пекарнею місіс Тівейр, з самого ранку вже чекав на клієнтів. Навіть раніше ніж зазвичай – о восьмій ранку, коли, згідно з розпорядком, на двері з'являвся напис «Відчинено!». Мабуть, тому, що господині не терпілося опинитися там, де їй ставало спокійно, як у рідному домі.

Я любила особливий запах мого магазинчика – кориці, ванілі та сонця. Любила сонячні промені, що якимось неймовірним чином першими вриваються у величезні вікна вітрини. Любила ідеально натерте скло та дзеркала в сервантах з пляшечками та есенціями. Любила вітрини холодильних шафок, у яких красувалися найсвіжіші цукерки та рекомендовані десерти. У всьому цьому був дім. Запах мого дитинства, тепла та материнських рук. І я дійсно любила свій магазинчик.

Любила ще й тому, що все це створила власними руками.

І це все тепер змушена буду залишити. Від усвідомлення цього на язику осідала гіркота. Але що вдієш?

Мені не варто було осідати, звикати, заводити друзів, але… Схоже, я надто дурна, бо я зробила все те, чого не мала робити.

З іншого боку, я сподівалася, що доля мене ніколи більше не зведе з лордом Твергом. Адже Імперія є досить просторою, щоб нам ніколи більше не зустрітися. Навіть якщо шукати.

"Я все одно тебе знайду!" – мороз пробирав мене по спині навіть за одного лише уявного прокручування цієї обіцянки дворічної давності. Якщо він виконав її, то чому зволікає? Чому мене досі не схопили? Може, все ж таки не впізнав? І якщо менше потрапляти йому на очі, то може навіть вдасться провернути всі мої справи, не привертаючи непотрібної уваги. Не вічно ж він тут сидітиме? Впорається зі своїми справами і повернеться до столиці.

Скрипнули двері чорного ходу, і в магазинчик ковзнула невисока щупленька, але охайна дівчина з кошиком. На вигляд їй було близько п'ятнадцяти, світле волосся акуратно заплетене і прикрите білою хусткою.

– Міс Вейтс, доброго ранку! – привіталася вона, тягнучи поперед себе кошик, доверху набитий інгредієнтами для мого «чаклунського зілля». – Я запізнилася?

– Ні, що ти, Ріано. Мені не спалося. Тому і прийшла раніше, – посміхнулася я, приймаючи в неї досить-таки важкий кошик.

Насправді я не могла заснути майже всю ніч. У голову лізло стільки поганих думок, що сон просто не знав, як між ними проштовхатися. А коли вже перед світанком я все ж таки трохи задрімала – то снився мені, на мій жах, лорд Ліам Тверг. І цей сон не можна було назвати добрим. Зовсім. Може, все тому, що підсвідомо я все ж таки чекала, коли в мої двері постукають міські сторожі? І разом із панікою мене долало бажання втекти, плюнувши на все.

Але втекти зараз – втратити ще купу часу. Провалити все, до чого я готувалася. Адже організувати втечу сестри знову вже навряд чи вдасться.

Та й тепер незрозуміло, до чого приведуть переговори з капітаном Корном. Я хвилювалася, поглядаючи на вхідні двері і молячись усім богам і духам, щоб жадібність капітана взяла гору над його обережністю.

– На жаль, я так і не змогла знайти козячий сир, – почала виправдовуватися Ріана, мабуть, по-своєму витлумачивши мою вмить скисну фізіономію. – Але мама обіцяла навідатися днями у гірське селище. Там точно є те, що ми не змогли знайти тут.

– Мені не горить, – відмахнулася я, витрушуючи з гаманця кілька срібних монет. Це було більше, ніж зазвичай платили селянам за подібну роботу та продукти. Але я була впевнена, що все найкраще принесуть мені в першу чергу. – Дякую вам за роботу!

– Це вам дякую! – розпливлася в щасливій усмішці Ріана, змітаючи заробіток у спорожнілий кошик. – І до завтра!

Я кивнула, усміхнувшись.

Дзвикнув наддверний дзвіночок. І в магазинчику стало пусто і тихо.

Я перевела подих і почала розсовувати все на свої місця. Все ж таки за роботою час завжди йде швидше, а очікування перестає бути таким нестерпним. І треба було б приготувати шоколад на цукерки, бісквітні коржі на тістечка до дня народження місіс Кепсберг і крем для шоколадних тістечок для місіс Уоренс.

Час і справді пішов швидше. І навіть стало спокійніше на душі. Все налагодиться. Аби тільки посильний капітана Корна приніс добрі звістки.

Знову рипнули двері, і в грудях знову щось тривожно натяглося. Посильний капітана? Не став тягнути з відповіддю?

Я швидко сунула пучок запашної м'яти в миску з водою і, обтираючи руки об фартух, вислизнула до зали.

І застигла на місці. Біля вітрини з шоколадними цукерками стояв той, кого я не очікувала і не хотіла бачити, той, хто переслідував мене в кошмарах до самого ранку, і той, кого я вирішила уникати будь-якими можливими способами – лорд Ліам Тверг власною персоною.

Прокляття! Невже все ж таки прийшов по мою душу?

Моя поява миттєво привернула його увагу. І знову цей погляд. Наче він заглядав у мої думки, мою душу. Наче підглядав за моїми таємницями.

Може, й справді знав? І тепер грав зі мною? Бажав покарати за те приниження, яке йому довелося пережити після моєї втечі? Випробовував мої нерви на міцність? Чи я сама все собі вигадувала?

Адже лорд Тверг так і не взяв за дружину іншу йєрі. Не одружився з людською леді. І він все ще шукає свою наречену. Саме ту, що колись пропала прямо в нього з-під носа. Досі шукає? І що буде, як знайде? Духи та предки, навіщо йому саме я?