Глава 1

— Ви Власта?

На порозі стояв розкуйовджений кремезний чоловік зі щетиною на лиці і свердлив мене поглядом, від побаченого він явно був не в захваті, про що свідчили його дещо скривлені губи.

— Так. Чим можу допомогти? — увімкнула я професіонала.

А чоловік ще раз скривився й навіть оглянувся видно роздумуючи піти, та потім тяжко зітхнув прийшов до мого столу й сів на гостьовий стілець.

— Мені до вас рекомендував звернутися Бойко Сергій. — скупо відповів він.

Тепер уже скривилася я і сподіваюсь, що тільки подумки. І не відмовиш же ж тепер і не відправиш негаданого відвідувача.

— І як вважає Сергій Іванович, чим я можу вам допомогти?

— Мене звати Полянський Тимофій Андрійович. — витримав він паузу.

Видно вважав, що його  ім’я мало мені щось сказати. Я продовжила на нього запитливо дивитися. Він важко зітхнув.

— У мене зникла донька.

— Тимофію Андрійовичу, я психолог я не займаюсь пошуком дітей. У цьому питанні краще вам допоможуть наші правоохоронні органи. — спокійно і вкрай ввічливо відповіла я відслідковуючи його реакцію.

У нього нервово смикнулось око.

— Вони нікого не шукають, вони вже думають, що знайшли винного.

— Не розумію…

— Вони думають, що то зробив я. Що я щось із нею зробив. А якщо точніше…- він почав важко дихати…- вони думають, що я застосовував насилля до неї. — зло подивився він на мене.

— А ви її ґвалтували? — поставила я запитання в лоб.

І прискіпливо вп’ялася на нього. Злегка піднята верхня губа, опущені брови і зморщений ніс говорили про відразу і слідом за ним йшов гнів м’язи лоба стали зміщені всередину і вниз створюючи загрозливий вираз очей, крила носа підведені губи міцно стиснуті.

— Ні. І я не буду витрачати свій час… — почав підніматися він зі стільця.

— Добре! — перебила я його. — Я зрозуміла. У чому має бути моя допомога?

— Не знаю. — емоції нахлинули на нього і він втомлено потер лице. — Я хочу її знайти.

— Можете розповісти, як це сталося. — а я потягнулася за пляшкою з водою, і налила йому в склянку воду, і підсунула до нього.

— Вона зникла з мого дому. Ввечері пішла спати у свою кімнату, а вранці коли я не дочекався її на сніданок і пішов будити іі не було в кімнаті. Я почав дзвонити дружині, ми з нею розлучені й живемо окремо. Я забираю Поліну на вихідні. Ніхто не знав де вона. Звернулися в поліцію. Далі все просто. Мене затримали, а мою дитину ніхто не шукав.

— Скільки днів вона вже зниклою числиться?

— Сьогодні вже буде чотири. — відказав він.

Я замовкла поринувши в невеселі думи.

— Ви мені допоможете? Я заплачу…

— Тимофію Андрійовичу, проблема в тому, що я психолог, а не слідчий чи детектив. І мій досвід пошуку зниклих дітей обмежений двома випадками, одну дитину я знайшла перевіривши її листи в соціальних мережах. А іншу, яка вагітною пішла з дому, влаштувавши допит родичам і відкопавши в їхній пам’яті місце, куди дитина могла сховатися від їхньої гризні.

— У мене немає вибору. Вони не шукають її. — глухо з розпачем відповів він.

— Гаразд! — задумливо потерла я лоба. — Мені потрібно оглянути її кімнату і її особисті речі: щоденник, комп’ютер, телефон.

— Зараз?

— Ні, зараз я не можу в мене ще клієнт. Через півтори години буде нормально?

— Так. Я вас заберу… — можливо, він і хотів ще щось сказати та сам себе спинив. — Залиште мені ваш номер телефону.

Я швидко надиктувала йому номер, і він набрав його.

— За півтори години буду вас чекати внизу.

— Добре. — він рвучко підвівся і вийшов.

А я закрила очі і відкинулася на стільці. Ненавиджу такі ситуації. Ненавиджу коли зникають діти. Бачила я вже, що з ними робили, коли знаходили залишки. Я підвелася, налила собі в стакан води і пройшлася по кабінетові відганяючи спомини.

У двері кабінету постукали і я зайнялася звичайною роботою.

         Рівно за півтори години мені зателефонував Тимофій Андрійович. Узяла сумку й пішла на вихід. Тимофій Андрійович стояв притулившись до дверей білого Ніссан Кашкай і чекав на мене. Зустрів мене настороженим поглядом і відкрив двері машини. Від нього пахло ліками. Я сіла.

— Чому від вас пахне ліками? — відразу запитала я.

Після мого питання він покосився на мене.

— Матір злягла із серцем у лікарню. Був у неї. — хмуро дивлячись уперед, буркнув він.

— Зрозуміло. Я можу зараз задати вам декілька запитань?

— Задавайте. — насуплено глянувши на мене дозволив він.

— Поліна у вас одна дитина?

— Так.

— Скільки їй років?

— 16.

— В який клас вона ходить?

— В 10.

— Які у вас із нею відносини?

— Нормальні.

— Ви знаєте її друзів? — незадовольнившись відповіддю нормально, пішла я іншим шляхом.

— Декількох знаю. Вони іноді приїздять сюди, або я їх відвожу в кіно, цирк чи іноді за покупками.

— Чим вона захоплюється?

— Плавання, танці, малювання, грає на бандурі, вивчає арабську мову. — монотонно перечислив він.

Я дещо була вражена таким діапазоном захоплень, цікаво подивитися на її графік життя.

— Чому арабську?

— Не знаю. Вона сама так вирішила. Запитала чи можу я їй курси оплатити, а я подумав, що це добра ідея.