Глава 6

— Доброго ранку! — прошелестів голос Заблоцького в моєму телефоні. Потрусила головою, я щось від сну ще ніяк не могла прийти до тями.

— Доброго ранку! — глухо відповіла я. Фокусуючи погляд на годиннику пів на сьому. Та, щоб йому.

— Ви хотіли поспілкуватися з друзями Поліни. Я домовився, так що можу вас забрати й підвезти до школи. — з якимось міднолобим оптимізмом вивалив він на мене інформацію.

— А ви раніше не могли про ваші плани, якби мене повідомити?

— Ну, учора було вже пізно дзвонити. — ошелешив він мене.

— Вчора пізно, а о пів на сьому ранку, то найкраще. — буркнула я на таку логіку.

— Втямив, наступного разу наберу о другій ночі. — схоже якось розважався чоловік і надалі.

— Зоряне, — з трудом я згадала його ім’я, — спиніться. О котрій ви заїдете?

— Через годину буду біля вашого дому. — радісно повідомив він мені.

— Я так розумію мою адресу ви знаєте…- буркнула я, на що він видав якийсь смішок.

Та, що ж ти такий життєрадісний то зранку? У відповідь він тільки хмикнув і положив слухавку. Кинула телефон і впала назад до ліжка у вигляді зірочки. З ранку щось дуже складно зрозуміти, я просто не виспалася, чи дійсно всіх ненавиджу? Зате я, здається, розумію, чому в армії прокидаються в 6 ранку. Тому, що єдине, що хочеться робити в 6 ранку — це вбивати людей. Зібралася з мужністю, пострибала у ванну.   

Через годину я була вся зібрана, навіть насмажила хлопцям млинці, випила дві кружки кави і з тихого балагану в голові виловила цінні думки й побудувала питання на майбутню зустріч. Заблоцький чекав біля парадного, стоячи біля чорного, величезного джипу. От відразу заздрість вкусила, звідки вони всі беруть на такі авто гроші? І що я роблю не те?

— Доброго ранку! — мило посміхнувся він і відкрив мені навіть дверці машини.

— І вам доброго ранку! — теж постаралася посміхнутися.

Сіла. У машині була стерильна чистота й легкий запах хімії.

— Зоряне, буду дуже вдячна, якщо можна буде заздалегідь планувати день.

— Я вас розумію. — посміхнувся він мені. — Так поки погодили всі моменти…- потис він плечима. Така собі відмовка. — Я взагалі раніше ніколи не працював із психологами. — після паузи заговорив він. — А що ви зазвичай робите?

— Зазвичай я знаходжусь у себе в кабінеті й разом із клієнтами розбираємо їхні проблеми.

— І з чим приходять люди? — з інтересом покосився він на мене.

— З психологічними травмами, нарцисизмом, низькою самооцінкою, з вразливістю, перфекционізмом, параноєю, депресією, з жорстким суперего, з питаннями, як зробити відносини кращими, як побудувати відносини з батьками, втомою, неврозами, панічними атаками та тривожними розладами, вагітністю, негараздами на роботі.

— Ого! — присвиснув він.

— Візит до психолога це не крайній захід, а нормальне рішення проблеми, що створилася.

— І що ви робите?

— Допомагаю розібратися в собі та своїх переживаннях, віднайти ресурси та потенціал для вирішення проблем. Зрозуміти, що людина хоче насправді, і чого їй бракує, аби вона могла сама знаходити для себе найбільш правильні рішення.

— Яка у вас цікава робота. — з виразом обличчя ну й дурня буркнув він і віртуозно вткнув машину в крихітний просвіток, що був між машинами.

Проявив чудеса галантності й надалі, обійшов машину відкрив двері, подав руку. Задумливо оцінила свої почуття… щось він мене дратував.

Школа виглядала дорого. Оздоблена сучасними фасадними матеріалами, з акуратними газончиками й доріжками. Я так розумію все краще дітям. І задумуватися скільки коштує тут навчання дитини в місяць навіть не варто. Труснула головою, видихнула начепила посмішку на обличчя й пішла слідом за Заблоцьким.

— Доброго дня! Я домовлявся про зустріч із Людмилою Миколаївною. — чітко висловив причини нашої появи охоронцю, який був одягнути в стильний діловий костюм.

Охоронець задумався, інформація видно попала в його мозок, і він її опрацьовував.

— А ви домовлялися? — перепитав він мене.

— Так. Ви можете провести нас? — підтвердив Заблоцький його найстрашніші видно сподівання, що таки так, ми йдемо турбувати директора.

Він оглянувся, надибав поглядом ще одного охоронця.

— Сергію, — стиха мотнув тому головою, — проведи людей до Людмили Миколаївни.

— Ага. Прошу. — широким жестом запросив він нас слідувати за ним. Широко чеканячи крок, Заблоцький йшов у ногу з охоронцем, а от мені доводилося доганяти їх. Ми попетляли по коридорах і нарешті вийшли на третій поверх до дверей із надписом директор. Охоронець відкрив двері і пропустив нас всередину. У прийомній сиділа секретар ще досить молода і приваблива жінка.

— Доброго дня! Я домовлявся про зустріч із Людмилою Миколаївною. Заблоцький Зорян і Славінська Власта.

— Так, хвилинку.

Жінка підійшла і відкрила двері. Зникла за ним і за хвилину вийшла.

— Проходьте, вас чекають. — мило посміхнулася вона.

Ми зайшли. Директорка була вже немолода, повна жінка з якимись мудрими очима.

— Доброго дня! Людмила Миколаївна, я Заблоцький Зорян, ми розмовляли з вами по телефону з приводу Поліни Полянської. Це Славінська Власта.

— Так, так. Зараз до нас підійде класний керівник Полінки, і ви зможете поговорити.

— Дякую, що погодилися зустрітися й дозволили поспілкуватися з учнями.

— Для нас усіх це дуже важко. І ми сподіваємося, що Поліну знайдуть. Вона хороша дівчинка. Тому ми в шоці від даних подій. Звісно, спробуємо, що є в наших силах допомогти. Просто досі повірити не можу, що таке сталося.