Зникла

Глава 5

Ранок почався з дикого дзвону дверей. Моя голова від недосипу вже геть погано працювала. Тому поки я намагалася себе віддерти від ліжка, двері зі словами, що я тому мудаку, якому не спиться, зараз голову відірву, ринувся відкривати Дарій.

— Да, мама дома. — почула я його голос. — Тому, що пів сьомої ранку. — проричав син.

— Розбуди її. — почула я у відповідь рик Полянського, і я змогла стягнути себе з ліжка й бадьорим равликом виповзла в коридор.

— Тимофію Андрійовичу, що сталося? — прохрипіла зі сну я.

— Я отримав доступ до її рахунку. — знервовано рявкнув він.

— І?

— Там 20000 доларів.

— Хм. — замість тисячі інших непристойних виразів видала я.

— Якого чорта? — продовжував досить агресивно виплескувати свій страх за ситуацію, якою він геть не володіє. — Що це… означає? — стримав він себе у висловах. Дякувати, що при дітях не лається. — Твою ж…- і він різко замовк, я прослідувала за його поглядом, за моєї спиною з геть переляканим виглядом стояв Антон. Жах у його очах і мене налякав.

— Антоне, усе нормально. Я працюю на Тимофія Андрійовича. А Тимофій Андрійович просто голосний і засмучений. Тобі немає про що хвилюватися. Так, ми зараз взагалі підемо на кухню каву пити. Добре? Антон, давай перейдемо на кухню. —

І Тимофія Андрійовича я досить нечемно підхопила під лікоть і потягла із собою на кухню. Він щось був збентежений побаченим, бо спроб вирватися не робив.

— Це ваш син? — на кухні прошепотів мені біля вуха. — Що сталося?

— Це не мій син. Це однокласник мого сина. У нього певні труднощі з батьками, і він зараз живе в мене. Не лякайте мені дитину. — зробила я навіювання йому.

А сама зайнялася кавою.

— Антоне, як самопочуття? — запитала я хлопця, який таки зайшов на кухню й навіть сів подалі від Полянського.

— Нормально. — не піднімаючи очей, буркнув той.

— Ти будеш снідати?

— Дякую. Ні. — стиха відповів Антон.

— Ясно. — відповіла я й зайнялася омлетом і салатом на всіх. — Отже, гроші вона заробила…- задумливо сказала я.

— І що? — прижмурив очі Полянський.

— Помилуйте, дайте подумати… — пробурмотіла я і продовжила возитися зі сніданком.

— Що скажете мозгоправ? — не дав мені і п’яти хвилин Полянський із питанням.

— Тимофію Андрійовичу те, що я хочу сказати при дітях не кажуть. — рикнула я. — Думаю треба поділитися даною інформацію з Бойко, це досить важливо.

— Хоч із дияволом можете поділитися. Як мені дочку знайти? — рявкнув Полянський, а з рук Антона з грохотом випала на підлогу кружка й пополотніло лице.

— Антоне, усе нормально.

— Ма, що тут відбувається? — вломився в кухню Дарій і підірвався з неясними намірами Полянський.

— Так. Усі сіли за стіл. — чітко віддала я команду, бо Полянський сів назад, і Дарій знаючи мене теж приткнув себе за стіл. Антон і так сидів примороженим. Швидко підняла кружку й закинула її в раковину. Витерла воду паперовим рушником. Дістала миски і швидко всім розклала сніданок.

— А тепер усі спокійно поїли. Антоне, нічого страшного не трапилося. Я вже говорила, що в Тимофія Андрійовича зникла донька, і ми її намагаємося знайти. Тобі точно не має чого боятися. А тепер не лякай Тимофія Андрійовича, бо йому вже й так незручно, він нічого не зробив, а ти його страшенно боїшся. Не пробуджуй його комплекси, що його діти бояться. Реакція ж Антона не стосується вас безпосередньо. — це вже я говорила Полянському. — Радше ви його налякали, як просто чоловік, тобто будь на вашому місці хтось інший реакція, теж була б подібна.

— Ясно. — буркнув Полянський.

І на моє превелике здивування взявся їсти. Я ж собі зробила відразу дві чашки кави й тихо сьорбала обдумуючи ситуацію.

— Навіщо їй гроші? — у голос запитала я.

— Я не знаю. — прошипів Полянський.

— Ні, ну я розумію, що підлітки вже не діти і їм хотілося б мати свої гроші, аби не довелося просити в батьків… І в принципі донька ваша молодець… я 20000 доларів за 8 місяців не заробляю…

— І біткоїни.

— Що біткоїни? — не зрозуміла я.

— У неї є ще біткоїни. — пробурмотів він.

— Це ті, які більш ніж 6500 доларів за один? — присвиснула я. На мене тут же шикнув мій син. Я кілька хвилин посиділа відкриваючи й закриваючи рота.

— Тимофію Андрійовичу, а давайте ще раз подумаємо, навіщо Поліні гроші?

— Та не знаю я. — закричав він. — Нічого не розумію. — уже більш тихо продовжив. — Я ніколи не відмовляв їй у грошах, але навіть не підозрював…- замовк він.

— А що каже ваша дружина? — заглянула я йому в очі.

— Що вона про це нічого не знає. І звинувачує мене. — тяжко зітхнув він.

— Угу. — буркнула я.

У Полянського задзвонив телефон, він аж сіпнувся на дзвінок, але миттю вхопив телефон. Щось послухав і проричав, що зараз приїде. Підхопився з місця.

— Мені треба їхати.

— Добре. — розгублено кивнула я, провівши його поглядом до дверей.

— Мам, а що то було? — округлив очі син.

— Самій цікаво.

— А що там із тією дівчиною?

— Дарій, я не знаю.

— А вона що, справді, заробила 20000 тисяч?

— З реакції її батька виходить, що таки справді.