Глава 4

Прокинулася від будильника. Піднялася з ліжка, заглянула до хлопчини. Спав. То добре. Душ, кава, швидко зібралася, приготувала два шприци. Розбудила хлопчину, виглядав він кепсько, але виявляється сонний він дуже милий, що хоч із ним можна робити, вколовся без жодних заперечень. Заснув далі. Заспокійливі, то таки сила. Дарій висунувся зі своєї кімнати.

— Мам, як він?

— Жити буде. Спить. На кухню на пару слів. — мотнула я головою.

Син із серйозним виглядом пішов на кухню. Люблю дивитися на свого серйозного й зібраного сина.

— Дар, твоє завдання на сьогодні, приготувати їсти, погодувати Антона і слідкувати за ним, постарайся його самого не залишати. Тримай ці пігулки, даси йому в день після їжі. Оці на випадок, коли йому буде дуже боляче, а мене ще дома не буде. Відправити Антона в прохолодний душ і намастити всі гематоми. І уроки поробіть. Усе мій хороший, я мушу бігти. Будуть якісь питання заходь до бабусі з дідусем. Справишся?

— Так. — кивнув він.

— Люблю тебе. — чмокнула я його в щоку й дійсно побігла.

Чим більше часу від зникнення Поліни минало, тим більш моторошніше ставало. І хоча, як стверджував Бойко, викрадення дітей то більш поодинокі випадки. Та страшних історій, коли 15 літня школярка пішла до репетитора й не повернулася додому. І тільки пізніше слідство показало, що вона дійшла до під’їзду вчительки з математики, та до квартири не дійшла. Поверхом нижче її помітив місцевий наркоман, який і жорстоко вбив дівчину, а тіло…         

         Щось від таких думок я зупинила машину. Вийшла з машини, зробила кілька вправ із дихання, попила води. Повернулася, сіла за кермо.

         Колись читала, що найбільш ефективний пошук дітей організований у США. Американська система інформування населення про зникнення «Amber Alert» стала зразком для світу. Інформація про зниклу дитину передається всіма можливими каналами: на радіо, телебаченні, за допомогою мобільних пристроїв, на придорожніх щитах…. Хоча в нас теж почала працювати інформаційна розсилка від мобільного оператора. Але дуже б хотілося, щоб було поменше таких випадків. Саме наша небайдужість і уважність допомагають уберегти дитину. Адже чужих дітей не буває.

До обіду я просиділа за ноутбуком. В обід зайшов Полянський.

— Я знайшов фотографа, ви поїдете зі мною? — нервово стискав і розтискав він кулаки. — Я невпевнений, що зможу з ним поговорити… — зам’явся він, не закінчивши речення, але й так було зрозуміло, що себе він уже теж боїться.

— Коли?

— Зараз. Прямо зараз.

— Я одягнусь. — закрила ноутбук і піднялася з-за столу.

З вішалки зняла пальто, одяглася. Полянський одягатися не став, але взяв із собою куртку.

— Поїдемо на моїй машині. — відчеканив він. Я сіла на пасажирське сидіння. Полянський похмуро дивився на дорогу. Його обличчя перетворилося на маску. Під очима закопалися чорні страшні круги. Загострилися риси обличчя. Він, здається, схуд і змарнів. З жалістю я розглядала його. Дідько! Такого і ворогу не побажаєш. З кожним днем відчай усе голосніше бив у набат, а жах змійкою просочувався під шкіру, не даючи вільно дихати. Полянський нагадував бомбу, невідомо тільки коли вибухне. Тряхнула головою й почала розглядати дорогу. Від напруги мої м’язи зводило, стиха покрутила головою.

— Я вже не знаю, що я можу зробити. — стиха пробурмотів він, коли зупинив машину.

— Ви не один. Впораємося. — теж стиха відповіла я.

— Тоді пішли. — він рвучко вискочив із машини.

Я вийшла слідом. Ми зупинилися біля жилого дому. На першому поверсі, якого висіла «Фотостудія Рожевий Фламінго». Полянський рішуче зайшов у двері, я пішла слідом.

У фотостудії дивно пахло, чимось хімічним це перше, що я відчула. Дизайн інтер’єру був у лавандовому кольору і в стилі хай-тек, на вході нас зустріла адміністратор.

— До Миронського Романа. — безапеляційно заявив Полянський.

— Ви домовлялися? — ввічливо уточнила дівчинка.

— Так. — коротко рикнув він.

— В кінці коридору білі двері. Проходьте, будь ласка. — професійно розтягнула губи в посмішці дівчинка. Ми пішли у вказаному напрямку. Полянський відкрив двері, і ми опинилися в напівтемному кабінеті. За комп’ютером сидів молодий чоловік, курив і незадоволено зморщився коли побачив нас.

— Ми з вами домовлялися? — підняв він брову.

Полянський дістав телефон, прокрутив і підсунув під ніс фотографу.

— Ти її знаєш?

Я бачила, як чоловік нервово ковтнув, перевів погляд на Тимофія Андрійовича.

— Я не буду…- почав говорити фотограф і замовк, коли телефон випав із рук Полянського, а на лиці його пробігла судома й бажання витрусити душу з фотографа.

— Ти знаєш де вона? — прогарчав Полянський із трудом себе контролюючи.

Мені навіть довелося стиснути його за лікоть, а то і в мене вже виникло відчуття, що він йому зараз вчепиться в горло.

-Я тільки фотографував. Усе, я нічого більше не знаю. І я не знаю, де вона. — істерично викрикнув фотограф Роман.

Я відчула бажання кинутися Полянського і притримала того за руку.

— Де ви з нею познайомилися? — спитала я.

— Вона подзвонила, сказала, що фанатіє від моїх робіт і хоче еротичну фотосесію.

— Ви знали, що вона неповнолітня? — запитала я.

Роман повністю перевів погляд на мене, намагаючись не дивитися на Полянського.

— Потім дізнався. — спочатку хотів заперечливо хитнути головою, та потім усе ж сказав він.