Глава 3

У голові, як в ополонці бовтався… буду сподіватися мозок. Чим більше я копалася в переписці Поліни, тим більше випадала в осадок… нерозчинний. Поки, що ниточки її життя ніяк не бажали зв’язувати в картину.

Я півночі провела з ноутбуком, і питань у мене було більше ніж відповідей. Почала складати списки. Для початку список із тих, з ким купля-продажу її фото увінчалися успіхом, список із тих, із ким це не вийшло, список незадоволених, список аж надто задоволених. І так аж до нудоти. Школа, переписка теж уся розділена й помічені, ті до кого є питання. Близький круг мене цікавив непомірно, учора набрала навіть Бойка й попросила розповісти про матір і вітчима Поліни. Між причитанням, пересипаних лайкою й розповіддю, що його макітра й так уже блистить, як яйця в собаки, що, певно, означало, що лисіє він від цієї роботи, я все ж почула, що ця панянка просто зміюка ще та, а її чоловік — валянок.

Сам ранок почався якось надзвичайно швидко. Он ще тільки, здається, крутилася в ліжку намагаючись утрамбувати інформацію, яка в моїй голові гопак танцювала, як уже дзвенить будильник. Я щось навіть не зрозуміла спала  сьогодні чи ні.

Залила в себе кави й поїхала до Полянського. Учора я то на нього вивалила інформацію, ще б подивитися що з того вийшло.

На дворі дощ валив суцільним потоком. Лаючись я добігла до машини і змійкою прошмигнула в салон. Що ж за осінь така капосна? Від цієї сирості я сама скоро пліснявою покриюсь. Прогріла машину, із сумом розглядаючи цю безрадісну мокру картину за вікном. Я мерзла, та коли вмикала пічку, то нещадно хотілося спати, отак на одних контрастах доїхала до будинку Полянського. Кинула машину й бадьоро під дощиком побігла до будинку. Хвіртка знову була відкрита. Це вже щось напружувало. Хоча собачка он радісно то як мене зустрічає, як рідну.

— Власта? — позвав мене Тимофій Андрійович, як тільки я зайшла в будинок і змогла від радісного пса відчепитися. — Я хочу вас познайомити з одним чоловіком. Він зараз займається пошуком Поліни. — вийшов Полянський до мене.

— Ви найняли приватного детектива? — уточнила я.

— Ага, щось таке. — зам’явся він як незаймана дівиця перед шлюбною ніччю.

Явно щось не чисто, та я йому однозначно не нянька, а слухати сторонню бабу він зараз не стане. Пішла слідом за ним.

— Власта, познайомтеся це Зорян Заблоцький. Зорян це Власта, я тобі про неї розповідав. — представив нас.

І я попала на очі Зоряну Заблоцькому, який у притул розглядав мене, і від його пронизливого погляду холодних і прозорих блакитних очей у моїй голові вилізли нездорові асоціації про маніяків, про холоднокровних вбивць і тому подібна дурня. Може це через те, що його голова була брита майже наголо і шрами, яких було багато якось мимо волі притягували увагу до себе. Легка неголеність йому була до лиця, а от пухкі губи збивали з пантелику. У цілому лице гармонійне, я навіть уже спокійно витримувала його погляд.

— Приємно познайомитися. — його густий і м’який тембр голосу запустив табун мурах по моєму тілу.

— Навзаєм. — відповіла, продовжуючи безсоромно його розглядати. Джинси, в’язаний светр, шкіряна коричнева куртка, берці. І що ж у ньому такого, від чого моя інтуїція нашіптує, що тікай?

— Власта, ви можете ввести в курс справ Зоряна. — попросив Тимофій Андрійович, який пройшов до свого столу і просто сів на нього.

Я хвилину розглядала Зоряна, в очах того була сама чесність і готовність до співпраці, така показова, що я трохи скривилася.

— Що ж розпочнемо. — я підійшла до столу виклала ноутбук і дістала свої роздруківки.

Заблоцький уважно стежив за мною своїми прозорими очима. Я потерла лоба, збираючись думками.

— Я працювала з ноутбуком Поліни. Підняла її історію, вивчила файли, переглянула соцмережі. Проаналізувала соціальні контакти Поліни і склала списки, які варто перевірити. Сім’я, друзі, школа, спорт, гуртки -  всі розділені і визначені питання на які бажано отримати відповідь. — роздала я роздруківки Полянському та Заблоцькому.

Зробила паузу обдумуючи, як подати наступну порцію інформації.

— Шукати щось потрібно десь за період в один рік. Бо за 8 місяців Поліна реєструється на закордонних сайтах знайомств, знайомиться з чоловіками представляючись студенткою, яка підробляє собі на життя фотомоделлю, і продає свої фотографії в стилі ню.

За реакцією Заблоцького я слідкувала, у нього дещо виразно піднялася брова й більше ніякого здивування чи ще хоч якоїсь емоції, що видавала б у ньому людину.

— Для почату цей список згідно якого, цим нікнеймам, які мають різну географію проживання Поліна продала свої фотографії. — Полянський шумно задихав, повернулася до нього. — Я фізично із сайтами більше не встигла попрацювати, англійською я не ідеально володію, про арабську взагалі мовчу.

— Ви впевнені, що вона фотографії продала? — виштовхав питання із себе Полянський.

— В листах йшла мова про рахунок, Поліна кидала рахунок, — я простягнула ще одну роздруківку, — а далі писалося, що все ок, гроші зараховано… фото отримане.

— Ви сказали арабська мова? Тобто чоловіки були зі східних країн? — уточнив Заблоцький.

— Переважно так. — підтвердила я.

— І ви думаєте, що хтось із цих гарячих чоловіків міг докласти руки до її зникнення? — незворушно запитав він.

— Теоретично вичислити ІР адресу Поліни для технаря складнощів не складе, за ІР адресою він знаходить провайдера, через який Поліна здійснює вхід в інтернет, і нарешті користуючись списками абонентів, знайти людину за ІР адресою. Знову ж таки провернути викрадення людини в чужій країні пов’язане з певними складнощами… Але в нас є й такі випадки. За статистикою в Україні зникає безвісті понад 5000 людей це побутові викрадення, за політичними мотивами та бізнес інтересів. — я покосилася на Полянського й не стала додавати, що кожного десятого з них знаходять мертвим. — Не можна викреслювати навіть найнеймовірнішу версію.