— Ви Власта?
На порозі стояв розкуйовджений кремезний чоловік зі щетиною на лиці і свердлив мене поглядом, від побаченого він явно був не в захваті, про що свідчили його дещо скривлені губи.
— Так. Чим можу допомогти? — увімкнула я професіонала.
А чоловік ще раз скривився й навіть оглянувся видно роздумуючи піти, та потім тяжко зітхнув прийшов до мого столу й сів на гостьовий стілець.
— Мені до вас рекомендував звернутися Бойко Сергій. — скупо відповів він.
Тепер уже скривилася я і сподіваюсь, що тільки подумки. І не відмовиш же ж тепер і не відправиш негаданого відвідувача.
— І як вважає Сергій Іванович, чим я можу вам допомогти?
— Мене звати Полянський Тимофій Андрійович. — витримав він паузу.
Видно вважав, що його ім’я мало мені щось сказати. Я продовжила на нього запитливо дивитися. Він важко зітхнув.
— У мене зникла донька.
— Тимофію Андрійовичу, я психолог я не займаюсь пошуком дітей. У цьому питанні краще вам допоможуть наші правоохоронні органи. — спокійно і вкрай ввічливо відповіла я відслідковуючи його реакцію.
У нього нервово смикнулось око.
— Вони нікого не шукають, вони вже думають, що знайшли винного.
— Не розумію…
— Вони думають, що то зробив я. Що я щось із нею зробив. А якщо точніше…- він почав важко дихати…- вони думають, що я застосовував насилля до неї. — зло подивився він на мене.
— А ви її ґвалтували? — поставила я запитання в лоб.
І прискіпливо вп’ялася на нього. Злегка піднята верхня губа, опущені брови і зморщений ніс говорили про відразу і слідом за ним йшов гнів м’язи лоба стали зміщені всередину і вниз створюючи загрозливий вираз очей, крила носа підведені губи міцно стиснуті.
— Ні. І я не буду витрачати свій час… — почав підніматися він зі стільця.
— Добре! — перебила я його. — Я зрозуміла. У чому має бути моя допомога?
— Не знаю. — емоції нахлинули на нього і він втомлено потер лице. — Я хочу її знайти.
— Можете розповісти, як це сталося. — а я потягнулася за пляшкою з водою, і налила йому в склянку воду, і підсунула до нього.
— Вона зникла з мого дому. Ввечері пішла спати у свою кімнату, а вранці коли я не дочекався її на сніданок і пішов будити іі не було в кімнаті. Я почав дзвонити дружині, ми з нею розлучені й живемо окремо. Я забираю Поліну на вихідні. Ніхто не знав де вона. Звернулися в поліцію. Далі все просто. Мене затримали, а мою дитину ніхто не шукав.
— Скільки днів вона вже зниклою числиться?
— Сьогодні вже буде чотири. — відказав він.
Я замовкла поринувши в невеселі думи.
— Ви мені допоможете? Я заплачу…
— Тимофію Андрійовичу, проблема в тому, що я психолог, а не слідчий чи детектив. І мій досвід пошуку зниклих дітей обмежений двома випадками, одну дитину я знайшла перевіривши її листи в соціальних мережах. А іншу, яка вагітною пішла з дому, влаштувавши допит родичам і відкопавши в їхній пам’яті місце, куди дитина могла сховатися від їхньої гризні.
— У мене немає вибору. Вони не шукають її. — глухо з розпачем відповів він.
— Гаразд! — задумливо потерла я лоба. — Мені потрібно оглянути її кімнату і її особисті речі: щоденник, комп’ютер, телефон.
— Зараз?
— Ні, зараз я не можу в мене ще клієнт. Через півтори години буде нормально?
— Так. Я вас заберу… — можливо, він і хотів ще щось сказати та сам себе спинив. — Залиште мені ваш номер телефону.
Я швидко надиктувала йому номер, і він набрав його.
— За півтори години буду вас чекати внизу.
— Добре. — він рвучко підвівся і вийшов.
А я закрила очі і відкинулася на стільці. Ненавиджу такі ситуації. Ненавиджу коли зникають діти. Бачила я вже, що з ними робили, коли знаходили залишки. Я підвелася, налила собі в стакан води і пройшлася по кабінетові відганяючи спомини.
У двері кабінету постукали і я зайнялася звичайною роботою.
Рівно за півтори години мені зателефонував Тимофій Андрійович. Узяла сумку й пішла на вихід. Тимофій Андрійович стояв притулившись до дверей білого Ніссан Кашкай і чекав на мене. Зустрів мене настороженим поглядом і відкрив двері машини. Від нього пахло ліками. Я сіла.
— Чому від вас пахне ліками? — відразу запитала я.
Після мого питання він покосився на мене.
— Матір злягла із серцем у лікарню. Був у неї. — хмуро дивлячись уперед, буркнув він.
— Зрозуміло. Я можу зараз задати вам декілька запитань?
— Задавайте. — насуплено глянувши на мене дозволив він.
— Поліна у вас одна дитина?
— Так.
— Скільки їй років?
— 16.
— В який клас вона ходить?
— В 10.
— Які у вас із нею відносини?
— Нормальні.
— Ви знаєте її друзів? — незадовольнившись відповіддю нормально, пішла я іншим шляхом.
— Декількох знаю. Вони іноді приїздять сюди, або я їх відвожу в кіно, цирк чи іноді за покупками.
— Чим вона захоплюється?
— Плавання, танці, малювання, грає на бандурі, вивчає арабську мову. — монотонно перечислив він.
Я дещо була вражена таким діапазоном захоплень, цікаво подивитися на її графік життя.
— Чому арабську?
— Не знаю. Вона сама так вирішила. Запитала чи можу я їй курси оплатити, а я подумав, що це добра ідея.
#2608 в Детектив/Трилер
#1068 в Детектив
#11384 в Любовні романи
пошук зниклої дитини, від незнайомців до закоханих, повсякденність та гумор
Відредаговано: 02.02.2020