Той, хто завжди приходив

Гардінг ще довго стояв посеред дороги, стискаючи в руці камінь із вирізаним словом «Згадай», і хоча розум наполегливо вимагав від нього негайно відкинути побачене як наслідок утоми, нервового напруження чи будь-якого іншого стану, здатного спотворити сприйняття, він уже розумів, що подібне пояснення не витримає навіть найповерховішої перевірки, оскільки надто багато деталей побаченого збігалися з тим, що вони виявили в документах, на старій фотографії та в церковних книгах. Він справді бачив Ешкрофт у дитинстві, справді перебував тут разом із батьками, і якщо його пам’ять не обманювала його тепер, існувала ще одна деталь, яку він поки не наважувався повідомити Уїлкінсу: постать на площі була не просто схожа на ту, яку вони побачили на фотографії експедиції Холліса, а виглядала абсолютно так само, наче за минулі десятиліття її тіло й одяг узагалі не зазнали впливу часу.

Він повільно розтиснув пальці, і камінь важко впав на дорогу, після чого Гардінг перевів погляд на Уїлкінса, який стояв поруч і, хоча й намагався зберігати звичайний спокій, уже не мав у голосі тієї впевненості, з якою ще зовсім недавно говорив про необхідність повернутися до дороги.

— Нам потрібно йти, — сказав Уїлкінс, і Гардінг відразу помітив, що його помічник тримає руку в кишені пальта з таким напруженням, ніби намагається переконатися, що всередині справді знаходиться якийсь предмет.

— Що у вас там?

Уїлкінс на мить завмер, після чого дістав невеликий металевий медальйон, укритий темною патиною.

— Знайшов його в ратуші.

— Чому не показали раніше?

— Тому що не пам’ятав, що взяв його.

Гардінг простягнув руку, і коли медальйон опинився в його долоні, він відразу відчув незвичайний холод металу, майже крижаний, хоча Уїлкінс тримав його в кишені достатньо довго, щоб той мав зігрітися від тепла тіла. На одному боці медальйона була вигравірувана літера «Е», оточена тонким колом, а на іншому стояла дата, яку Гардінг прочитав лише один раз, після чого відразу впізнав її як ту саму, що була зазначена в переписному листі поруч із його ім’ям.

— Звідки він у вас?

— Я вже сказав.

— Ні, ви сказали, де його знайшли, але не пояснили, чому вирішили його взяти.

Уїлкінс опустив погляд, ніби намагався згадати щось, чого не хотів або не міг згадувати.

— Тому що він належав мені.

Гардінг відчув неприємне напруження й уважніше подивився на нього.

— Ви впевнені?

— Тепер уже ні.

Вони продовжили шлях, однак приблизно через двадцять хвилин Гардінг почав помічати, що ліс навколо них виглядає зовсім не так, як мав би. Дорога й далі простягалася на північний схід, компас показував правильний напрямок, сонце залишалося прихованим за щільною завісою хмар, проте відстань між деревами поступово скорочувалася, а сама дорога немовби звужувалася, змушуючи їх іти дедалі ближче один до одного. Гардінг кілька разів робив позначки на полях журналу, вибираючи окремі дерева як орієнтири, але невдовзі виявив, що один і той самий кривий в’яз знову виникає перед ними, хоча вони продовжують рухатися в одному й тому самому напрямку.

Він зупинився біля дерева й уважно оглянув його стовбур, на корі якого виднілася глибока подряпина у вигляді трьох косих ліній, після чого провів пальцями по деревині й тихо промовив:

— Ми вже тут були.

Уїлкінс подивився на дерево, а потім на Гардінга.

— Звідки ви це знаєте?

— Я сам залишив цю позначку.

— Коли?

Гардінг відкрив журнал і знайшов останній запис, який зробив приблизно пів години тому, однак поруч із замальовкою цього дерева стояла інша дата, і ця дата була сорокатрирічної давнини.

Він повільно підняв очі на Уїлкінса.

— Ви пам’ятаєте, як я робив цю позначку?

— Ні.

— Я теж.

Вони знову рушили вперед, але тепер Гардінг почав уважніше стежити не за дорогою, а за власними спогадами, оскільки дедалі сильніше відчував, що ліс поступово витягує з його пам’яті окремі картини, які до цього були заховані настільки глибоко, що він ніколи навіть не здогадувався про їхнє існування. Перед ним то виникала дитяча кімната, то на мить з’являлося обличчя матері, яке майже одразу розпливалося, то він бачив батька біля вікна, а іноді перед внутрішнім поглядом знову поставала площа Ешкрофта, тільки цього разу вона була наповнена людьми.

Нарешті між деревами з’явився будинок, який спочатку здався Гардінгу однією з тих старих споруд, що траплялися їм на околицях селища, однак уже за кілька кроків він зупинився, оскільки впізнав форму даху, низьке ґанкове підвищення та маленьке вікно ліворуч від дверей. Він знав цей будинок так само добре, як знав власний дім із дитинства, пам’ятав розташування кімнат, знав, яка саме третя сходинка скрипить під вагою людини, пам’ятав невелику комору за кухнею і навіть міг пригадати місце, де мати зберігала свічки, проте найстрашніше полягало в тому, що цей будинок стояв тут зараз, хоча у його спогадах він завжди знаходився зовсім в іншому місці.

— Гардінг?

Він не відповів і лише повільно підійшов до дверей, намагаючись зрозуміти, чому кожен рух усередині нього супроводжується відчуттям давно забутої впізнаваності. Ручка виявилася на звичному місці, а двері відчинилися від легкого натискання, після чого з темного приміщення до них донісся запах пилу та старого дерева.

Уїлкінс залишився на порозі.

— Ви впевнені, що хочете зайти?

Гардінг подивився всередину.

— Я вже заходив сюди.

— Коли?

Він повернув голову до помічника.

— Коли мені було два роки.

Кімнати справді відповідали його спогадам: на стіні висіло старе дзеркало, біля вікна стояв невеликий дерев’яний стіл, у кутку темнів давно не використовуваний камін, а біля стіни лежала дитяча іграшка, до якої Гардінг підійшов майже несвідомо. Це був дерев’яний кінь із глибокою тріщиною на одній нозі, і коли він торкнувся її пальцями, у пам’яті відразу виникло відчуття дитячого плачу, спогад про те, як він колись зламав іграшку, а потім про те, як батько намагався її полагодити, однак наступної миті картина змінилася, і Гардінг зрозумів, що батько ніколи не ремонтував цього коня.