Відлуння імен

Ранок зустрів Гардінга тим самим сірим світлом, яке вже кілька днів поспіль здавалося йому не стільки природним станом неба, скільки постійним освітленням місця, що давно втратило зв’язок зі звичайним плином часу, і хоча сонце залишалося прихованим за щільною завісою хмар, навколишній ліс було видно достатньо добре, щоб розрізняти кожну гілку, кожен валун і кожну нерівність стародавньої дороги. Детектив прокинувся ще до того, як Вілкінс устиг розпалити вогонь, і першим, що він зробив після пробудження, стала перевірка кишенькового годинника, журналу та тієї невеликої мідної пломби, яку напередодні він залишив біля кам’яної тріщини як контрольну позначку. Усі три предмети були при ньому, однак уже за кілька секунд Гардінг виявив обставину, яка остаточно змусила його відмовитися від надії на спокійне завершення розслідування.

Волога земля навколо табору була вкрита слідами, які починалися приблизно за сорок ярдів від вогнища, дугою огинали старий інженерний майданчик і поступово наближалися до того місця, де вночі сидів сам Гардінг. Відбитки належали людині у важких чоботях, причому розмір підошви дозволяв припустити дорослого чоловіка досить високого зросту, однак їхнє розташування не відповідало звичайній ході, оскільки відстань між слідами залишалася майже незмінною, тоді як напрямок руху постійно змінювався, немов людина йшла по колу, не намагаючись ані наблизитися до табору, ані віддалитися від нього.

Гардінг присів біля першого відбитка й уважно оглянув його краї, переконавшись, що земля справді залишалася вологою, а сам слід був свіжим, оскільки всередині заглиблення ще зберігалася вода, яка не встигла покритися тонкою плівкою бруду, отже, відбиток з’явився або після недавнього дощу, або вже після того, як Гардінг ліг спати. Він обережно виміряв глибину сліду, потім ширину підошви, відстань між сусідніми відбитками та кут, під яким стопа торкалася землі, після чого заніс усі показники до журналу, дістав компас і визначив напрямок руху.

Наступний відбиток лежав майже на прямій лінії, після чого напрямок раптово змінювався, і вже через кілька кроків людина, яка залишила сліди, знову рухалася у протилежний бік, хоча сам розворот не супроводжувався жодними слідами повороту, які неминуче виникли б під час звичайної ходи. Здавалося, той, хто залишив ці відбитки, взагалі не розвертався, а просто продовжував рухатися вперед, хоча сліди якимось незбагненним чином починали вказувати назад.

Гардінг пройшов усю послідовність до самого кінця, і в певний момент сліди просто обірвалися, причому ні яр, ні каміння, здатне приховати подальший шлях, ні відбитки тварин або людини, які могли б перекрити старі сліди, не пояснювали цього зникнення. Останній відбиток знаходився посеред старої дороги, а за ним починалася чиста волога земля, на якій не залишалося жодного продовження.

Вілкінс стояв неподалік і мовчки спостерігав за роботою детектива.

— Бачите щось? — запитав він.

Гардінг випростався й деякий час дивився на останній відбиток.

— Лише те, що людина тут була.

— А куди вона поділася?

— Цього я поки не знаю.

Вілкінс обережно підійшов ближче.

— Якщо вона йшла сюди, сліди мають продовжуватися.

— Мають.

— Тоді чому їх немає?

Гардінг подивився на нього.

— Саме це ми й з’ясуємо.

Він дістав невелику металеву лінійку й приклав її до останнього відбитка, після чого помітив ще одну деталь, яку спочатку не побачив через вологу землю: під підошвою залишилася тонка смужка білого порошку, схожого на вапняний пил. Гардінг обережно зняв її кінчиком ножа й поклав у паперовий пакет.

— Ми повертаємося до Ешкрофта, — сказав він.

— Через це?

— Через кілька причин, але цієї для початку достатньо.

Зворотна дорога зайняла менше часу, ніж Гардінг очікував, хоча за вчорашніми власними вимірюваннями ця відстань мала вимагати майже трьох годин. Тепер вони вийшли до околиці Ешкрофта задовго до полудня, і цю чергову невідповідність Гардінг заніс до журналу без жодної спроби негайно її пояснити. Він уже зрозумів, що намагання підганяти кожен факт під звичну систему координат лише забирає час, тоді як значно корисніше було накопичувати суперечності доти, доки вони самі не почнуть утворювати певну закономірність.

Ешкрофт зустрів їх тією самою порожнечею, що й раніше, і хоча будинки стояли на своїх місцях, вікна залишалися темними, двері — зачиненими, а широка вулиця, яка колись, безперечно, була центром торгівлі та громадського життя, тепер нагадувала декорацію давно забутої вистави, Гардінг помітив одну зміну, настільки незначну, що будь-яка інша людина могла б прийняти її за помилку власної пам’яті.

На площі більше не було колодязя.

Учора він стояв біля будівлі старої ратуші, і Гардінг чудово його пам’ятав, оскільки саме біля цього колодязя знайшов іржавий ланцюг та зламане дерев’яне відро. Тепер між ратушею та дорогою лежала рівна смуга землі, заросла високою травою.

Він зупинився, і Вілкінс також завмер на місці.

— Тут був колодязь, — промовив Гардінг.

Помічник подивився на нього з подивом.

— Який колодязь?

Гардінг не відповів одразу, оскільки продовжував дивитися на порожнє місце, де в його пам’яті ще зберігалося зображення дерев’яного зрубу, металевого ланцюга й важкого відра, однак що довше він дивився на площу, то менш упевненим ставало це спогад. За кілька секунд йому вже було важко уявити точну форму колодязя, потім зникла впевненість у тому, що біля нього справді лежало відро, а ще через мить Гардінг зрозумів, що не здатен згадати, як саме виглядав ланцюг.

Він дістав журнал і знайшов одну з попередніх записів.

«Площа перед ратушею. Старий колодязь. Стан конструкції незадовільний. Ланцюг іржавий, відро відсутнє».

Під записом стояла вчорашня дата.