Ліс, котрий не нанесли на карту

Настанок прийшов до Блек-Кріка раніше, ніж село встигло остаточно прокинутися, і сіре світло повільно просочувалося крізь хмари, розчиняючи залишки нічної темряви, однак північний ліс і далі височів суцільним темним масивом, ніби перші сонячні промені навмисно оминали його стороною. Гардінг залишив готель ще до того, як господар відчинив двері для перших відвідувачів. Через плече в нього висіла важка польова сумка, в якій лежали карти, вимірювальні прилади та щоденник Томаса Елліота, а поверх сюртука був застебнутий щільний дорожній плащ, що мав захищати не так від ранкової прохолоди, як від мокрих гілок, які неминуче чекали попереду. Біля стайні на нього вже чекав Вілкінс. Молодий помічник шерифа майже не спав цієї ночі, однак підготувався до походу з тією старанністю, яка народжується не зі спокою, а з тривоги: за спиною висів наплічник із провіантом, на поясі погойдувався мисливський револьвер, а в руках він тримав довгий дерев’яний ящик, куди коваль дбайливо склав кілки, мотузку, вапняний порошок і невеликий теслярський молоток.

Вони залишили село мовчки, бо обидва чудово розуміли, що всі важливі слова було сказано напередодні. Вузька дорога швидко вивела їх до лісопилки, де робітники вже готували інструменти до нового дня, однак жоден навіть не спробував наблизитися до північної просіки. Люди старанно уникали дивитися в той бік, ніби за останні тижні встигли виробити звичку не помічати місце, біля якого зникали сусіди, і ця мовчазна обережність здалася Гардінгу значно промовистішою за будь-які розмови про лихі прикмети, адже страх, який людина носить у собі щодня, рідко потребує слів.

Діставшись двох старих сосен, детектив насамперед дістав польовий журнал і ретельно занотував точний час початку експедиції, погодні умови, напрямок вітру та положення сонця, після чого разом із Вілкінсом забив у землю два дубові кілки, натягнув між ними міцну лляну мотузку й наніс на стовбур широку білу смугу вапна. За нею з’явилася друга, потім третя, і вже за кілька хвилин позаду простяглася добре помітна лінія орієнтирів, яку неможливо було втратити навіть у найгустішому тумані. Гардінг працював спокійно, розважливо й без жодного зайвого руху, адже знав, що саме такі, на перший погляд, дрібниці не раз рятували йому життя під час розслідувань у горах Аппалачів, болотах Луїзіани та безкраїх преріях Канзасу.

Перш ніж зробити перший крок за межу останніх слідів Семюела Ґріна, він дістав із теки загадкову карту з позначеним Ешкрофтом і уважно звірив її з навколишньою місцевістю. Він чекав бодай найменшої невідповідності, адже вже переконався, що сам документ існує всупереч будь-яким архівним законам, однак натомість відчув дивне внутрішнє занепокоєння, бо кожна дрібниця збігалася з моторошною точністю: невеликий вигин струмка лежав саме там, де його позначив невідомий картограф, старий валун із вертикальною тріщиною стояв на тому самому місці, що й на схемі, а ледь помітний поворот стежки повторював тонку лінію на папері так бездоганно, ніби карту було створено не десятки років тому, а лише вчора ввечері.

— Вона надто точна, — тихо промовив Вілкінс, стежачи за тим, як Гардінг знову й знову звіряє напрямки.

— Саме це й тривожить мене найдужче.

— Чому?

Гардінг повільно згорнув карту.

— Бо неможливо так докладно зобразити дорогу, існування якої ніхто не здатен підтвердити.

Ці слова ще довго звучали у свідомості Вілкінса, поки вони поволі заглиблювалися в ліс. Перші кількасот ярдів нічим не відрізнялися від будь-якої іншої хащі північного Огайо: під ногами тихо потріскували сухі гілки, між високими дубами пробивалися сонячні промені, десь удалині вистукував дятел, а вологий запах хвої змішувався з ароматом молодої трави. Та що далі вони йшли, то частіше Гардінг помічав майже невловимі зміни: дерева ставали дедалі старішими, їхні стовбури — неприродно товстими, а відстань між ними ніби розширювалася, створюючи дивне відчуття простору, тоді як земля під ногами вирівнювалася так, наче хтось багато років тому свідомо розчистив її, хоча жоден сучасний лісник не став би виконувати таку роботу настільки далеко від людського житла.

Через кожні сто ярдів Гардінг зупинявся, відміряв пройдений шлях вимірювальним ланцюгом, перевіряв компас, залишав на корі чергову вапняну позначку й заносив кожен результат до журналу з педантичною точністю, якій могли б позаздрити військові топографи. До певного моменту всі цифри лише підтверджували правильність обраного маршруту, однак приблизно за пів години детектив раптом зупинився, кілька разів перечитав щойно зроблений запис і, звіривши дані з картою, побачив попереду великий валун із глибокою вертикальною тріщиною — той самий, біля якого вони почали звіряти карту перед входом до лісу. Вілкінс також упізнав його майже відразу й, повільно озирнувшись назад, не побачив ані білих вапняних міток, ані мотузки між кілками, бо позаду тягнулася лише спокійна лісова стежка, що виглядала так, ніби нею ніхто й ніколи не проходив, хоча обидва чудово пам’ятали кожен удар молотка, кожну залишену позначку та кожен рядок, який Гардінг менш ніж пів години тому акуратно заніс до польового журналу. Детектив довго мовчав, уважно оглядаючи дерева, землю й власні сліди, після чого спокійно розгорнув журнал і, не дозволяючи собі ані найменшого прояву тривоги, занотував час, пройдену відстань, стан погоди та єдину фразу, яку не можна було перевірити жодним приладом, але й проігнорувати також було неможливо, адже вони обоє бачили все на власні очі:

— «Ліс уперше повернув нас туди, звідки ми вже пішли».

ІІ

Кілька хвилин Гардінг не робив нічого. Він стояв нерухомо, уважно розглядаючи валун, глибоку тріщину на його поверхні та дерева навколо, ніби намагався відшукати найдрібнішу деталь, здатну довести, що перед ним не той орієнтир, біля якого вони почали шлях, а інший, лише дивовижно схожий на перший. Такі збіги траплялися значно частіше, ніж більшість людей була готова визнати, однак досвід підказував детективові, що поспішні висновки майже завжди стають причиною найгрубших помилок, тому він повільно обійшов камінь довкола, виміряв його висоту, ширину й напрямок тріщини, після чого розгорнув польовий журнал і звірив отримані цифри з тими, які власноруч занотував уранці перед початком експедиції. Усе збігалося з такою бездоганною точністю, що сама думка про випадковий збіг відпадала, адже навіть невеликий наріст моху на північному боці каменя повторював той самий візерунок, а вузька борозна, колись залишена металевим інструментом, проходила під тим самим кутом, який Гардінг відзначив кілька годин тому.