Останній слід

Гардінг і Вілкінс залишили село за кілька хвилин, супроводжувані молодим робітником лісопильні, який примчав по допомогу верхи на захеканому коні й тепер упевнено вів їх дорогою, що простягалася до північних ділянок. За цей час небо остаточно затягнуло важкими свинцевими хмарами, через що навколишній краєвид ніби втратив звичну глибину, перетворившись на безмежне переплетіння темних стовбурів, вологої трави й сірого повітря, насиченого запахом сирої деревини. Коні рухалися неспішно, адже дорога після недавніх дощів перетворилася на в’язку колію, однак Гардінг зовсім не підганяв провідника, бо знав, що будь-який поспіх на місці свіжої події приносить значно більше шкоди, ніж користі, адже необачно затоптаний слід уже неможливо відновити жодною майстерністю слідчого.

У міру віддалення від Блек-Кріка дерева ставали дедалі вищими, а густі крони поступово змикалися над дорогою, залишаючи лише вузькі смуги тьмяного денного світла, що ковзали розмоклою землею. Детектив уважно спостерігав за місцевістю, звично відзначаючи особливості рельєфу, розташування ярів, струмків і старих просік, оскільки карта округу вже встигла переконати його, що саме північна частина цих лісів приховує найбільше незрозумілих прогалин, а тепер перед ним відкривалася можливість побачити все на власні очі, не покладаючись на чужі спогади чи пожовклі документи.

Робітник, який назвався Генрі Коулом, довго їхав мовчки, явно намагаючись упорядкувати власні думки, однак Гардінг не квапив його запитаннями, бо за роки служби неодноразово переконувався, що людина, яка пережила сильне потрясіння, значно точніше відтворює події, якщо їй дозволити самій визначити момент, коли вона буде готова говорити, і лише за кілька миль Генрі нарешті порушив затяжну мовчанку.

— Його звали Семюел Грін, сер.

Гардінг ледь схилив голову, показуючи, що уважно слухає.

— Він працював на лісопильні вже майже дванадцять років, добре знав кожну стежку й ніколи не заходив далеко сам. Сьогодні вранці нас відправили розчищати стару просіку після нічного вітру. Робота була звичайною: ми валили кілька сухих дерев, прибирали гілля й готували дорогу для підвозу колод.

— Скільки людей перебувало поруч із ним?

— Шестеро.

— Усі досвідчені?

— Так, сер.

— Продовжуйте.

Генрі нервово ковтнув.

— Незадовго до полудня майстер попросив Сема принести довгий вимірювальний ланцюг, який залишили біля воза приблизно за п’ятдесят ярдів від нас. Він відповів, що зараз повернеться, поклав сокиру на пень і пішов назад дорогою.

Робітник ненадовго замовк.

— Більше ми його не бачили.

Гардінг кілька секунд мовчав.

— Скільки часу минуло, перш ніж ви занепокоїлися?

— Хвилин п’ять, може, сім.

— Чому саме тоді?

— Бо дорога була зовсім пряма, і навіть якби він зупинився закурити чи щось пошукати, ми все одно мали б його бачити.

Ця відповідь змусила Гардінга уважніше подивитися на провідника.

— Отже, між вами й возом не було густих заростей, ярів чи поворотів?

— Нічого такого.

Детектив задоволено кивнув.

Такі подробиці мали для нього значно більшу цінність, ніж емоційні розповіді про страх чи незрозумілі відчуття, адже дозволяли подумки відновити місце події ще до прибуття.

— Що ви зробили потім?

— Ми вирішили, що він міг поранитися, і всі разом пішли до воза.

— Ланцюг був там?

— Так.

— А Грін?

— Ні.

Гардінг підвів погляд.

— Сліди боротьби, кров або зброю знайшли?

— Ні, лише його сокиру, яка так і залишилася лежати на пні.

Останні слова робітник вимовив майже пошепки.

— Пробачте, сер, але я розумію, наскільки безглуздо це звучить.

— Чому ж безглуздо?

— Бо людині там просто ніде було зникнути.

Решту шляху вони подолали майже без розмов. Гардінг не відчував ані найменшого бажання будувати версії до огляду місця події, адже все почуте поки залишалося лише свідченнями очевидців, щирими настільки, наскільки щирою може бути людська пам’ять одразу після потрясіння, однак досвід неодноразово переконував його, що пам’ять рідко бреше свідомо й майже завжди помиляється ненавмисно, а тому він звик довіряти не розповідям, а землі, деревам і предметам, які не здатні змінити власних свідчень.

Ще за чверть години ліс несподівано розступився, відкриваючи широку вирубку, наповнену запахом свіжої смоли й вологого тирси. Тут уже зібралося близько десятка робітників, які стояли невеликими гуртами, тихо перемовлялися між собою й одразу замовкли з появою Гардінга. Детектив відразу відзначив вирази їхніх облич: він бачив розгубленість, втому, тривогу та почуття провини людей, які щиро не розуміли, як могли втратити товариша серед білого дня, однак не помітив того напруженого очікування, яке зазвичай супроводжує колективний обман, адже ніхто з присутніх не намагався виправдовуватися чи першим викласти власну версію подій, і саме це змусило Гардінга від самого початку поставитися до їхніх слів із повагою.

Не звертаючи уваги на зібраних, він повільно пройшов уперед і зупинився біля широкого пня, на якому справді лежала важка лісорубська сокира. Лезо ще зберігало свіжий блиск після недавньої роботи, поруч виднілися глибокі сліди ударів, залишені під час валки дерева лише кілька годин тому, а коли детектив перевів погляд на пряму дорогу, що вела до воза, одразу переконався, що вона майже повністю проглядається й уздовж неї немає ні густих кущів, ні ярів, ні великих каменів, ні будь-якого місця, де доросла людина могла б сховатися хоча б на кілька секунд.

Гардінг повільно зняв капелюха, присів навпочіпки й уперше уважно подивився на вологу землю між пнем і дорогою, відчуваючи, що справжнє розслідування нарешті починається.