Розділ 3. Питань з’явилось ще більше

Гроза. Доноситься шум дощу, наче хтось кидає каміння на дах. Я стою на крильці, курю сигарету й вдивляюсь у екран телефону. Невідоме повідомлення: «Приїжджати сюди було помилкою». І одразу з’являються нові теорії. Хто це міг бути? І чому я отримала це повідомлення після того, як обмінялась номером з компанією Лукреції?

До голови одразу спливає ім’я Даміана. Він не був дуже радий моїй присутності в їхній компанії. Гроза затяглась за лісом, блискавки освітлюють Ноктум, приносячи хоча б якийсь проблиск світла в цю темряву.

«Ех, завтра потрібно буде піти в ліс, туди, де це могло статися», — подумала я, викинула недопалок і зайшла в дім. Трохи попрацювавши, під звук грому, я поринула в сон.

Наступного дня я отримала справу Фабіана де Вальє і не була здивована. Хлопець, одноліток Кассіана, 25 років, зник 5 серпня 2018 року. Тіло знайшли 15 серпня на лісопилці. Після стількох днів важко було зрозуміти, що сталося, але на тілі була гематома навколо лівого ока, перелом черепа й кісток нижньої частини. Вбивцю так і не знайшли, але на допиті був… Даміан?! Що з ним не так? Він його знав і на допиті сказав, що вони розминулись. За словами Даміана, Фабіан сказав, що хоче зайти в «Дім Милосердя», допомогти мамі, бо там йшла підготовка до дня міста, який мав відбутись 5 вересня.

Це неймовірно. Але знову ліс. Потрібно вибити подробиці в Даміана. Я ще раз переглянула фотографії і, відчувши, що час йде, вирішила їхати в ліс. Потрібно було оглянути місце, де вони попрощались, і припустити координати будинку Лукреції. Якщо її викрали вночі, то є ймовірність, що лишився хоча б якийсь слід. Хоча поліція вже обшукувала ліс, сумніваюсь, що звертали увагу на дрібниці.

Зупинившись неподалік мотелю, я попрямувала в ліс. Після дощу мої черевики потопали в болоті, як це часто буває в Ноктумі.

«Естетичність… пф», — подумки висловила своє незадоволення і продовжила йти до місця прощання. Я стояла не зовсім в ньому, щоб не привертати зайвої уваги. Прикинувши координати, я зрозуміла, що якщо Лукреція дійсно прямувала до будинку, то йшла б через ліс, тільки по тротуару через дорогу. Але якщо слідів по словах поліції не було, значить, вона могла звернути в глиб лісу. Озирнувшись, я знову перевірила карту і згадала частину місцевості, де проживає компанія. Лукреція живе недалеко школи, в 20 хвилинах ходьби, як і Даміан.

В голову почали приходити різні картинки, а якщо Даміан був закоханий в дівчину свого найкращого друга? І через ревнощі викрав Лукрецію? Можливо, щось зробив з нею? Ні, йому не дістанеться ні їй, ні мені.

Час швидко пролетів. Це місце скоро стане більш людним. Я вирішила пройти ще трохи вперед, і раптом мене охопило відчуття, що хтось за мною стежить. Я повернулась і побачила, як за деревами пробігла темна постать. Краще зайду в бар Равен, не хочу привертати зайвої уваги. «Можливо, я просто тут прогулююсь? Якщо хтось стежить, то він мабуть вкурсі справи».

Через кілька хвилин я вже стояла на порозі бару, витираючи взуття перед входом, щоб не залишати слідів.

«Не хвилюйся, дивись на підлогу, вона всерівно потребує хорошого миття», — сказав незнайомець, який вийшов до мене. У нього було знайоме обличчя. Хтось, кого я точно десь вже бачила.

– Я перша клієнтка, чи це персонал наслідив?— запитала я, посміхаючись.

— Можливо, хтось взяв каву на виніс і йому було всеодно який бруд він приніс. Я Декстер Марвен, власник цього бару. І ти нещодавно була в компанії моєї сестри і її друзів, чи не так?

— Так, я Олівія, новенька в місті. Вирішила прогулятись і забігти на чай, він у вас тут дуже смачний, — відповіла я.

— О, значить, ти хочеш чай? Я можу скласти тобі компанію, — підмигнув він і поправив волосся. У нього було трохи довге чорне волосся, зелені очі і легка чорна борідка, яка підкреслювала його вік — приблизно 30. Він був високий, і мене трохи здивувало навіть розсмішило, що він ходить в кроксах.

— А ви завжди пропонуєте дівчатам скласти компанію? — запитала я з посмішкою.

— Ох, ні. Для тебе я зроблю виняток, — відповів він.

Я сіла в тихий куточок бару, а Декстер сів поруч, тримаючи мій чай і свою каву.

— Ну, що, Олівія, з багатьма вже познайомилась? — його лукава посмішка змусила мене підняти брову.

— Компанія твоєї сестри, ти і місіс Саттерфілд, — відповіла я.

Декстер легко кашлянув і стримав усмішку.

— О, одного разу я пригостив її кавою, але потім дізнався, що вона сказала, що це найгірший заклад. І наче я до неї домагався…

Я не змогла стримати сміх. Спостерігаючи за його серйозним виразом обличчя, я підняла погляд.

— Мене вона поставила в курс справи про жахливі речі в Ноктумі.

Декстер трохи випрямив спину і нахилився ближче.

— Ти про зникнення Лукреції?

— І не тільки, вона також розповідала мені про Фабіана.

Декстер почав літати поглядом по бару і незвично махав ногою. Я помітила, що його нога була великого розміру, і крокси виглядали надто маленькими для нього.

— Ці крокси тебе не тиснуть? — запитала я, здивована.

Він подивився на мене дивним поглядом, а потім, посміхаючись, сказав тихо:

— Це мого бармена. Я забув своє комфортне взуття вдома, але Серена має привезти їх сюди. Вона тут постійний клієнт.

«Цікаво…»

— Є ще якісь питання? — запитав він.

— Ти знав Фабіана? — спитала я.

— Знав, але не дуже добре. Постійних клієнтів я пам’ятаю дуже добре.

— Якою була Лукреція?

— Я на допиті? — він глянув на мене саркастично і підняв руки вгору.