Ноктум

Запис зі щоденника О. Вульф

5 вересня 2023

Компанія з п’яти осіб — Даміан Круксіс, Кассіан Альтаріус, Серена Морвіна, Лукреція Вальморіум та Аурелія Ноктус — вийшла з бару «Равен» і вирушила на святкування дня міста в Ноктумі.

За словами молодих людей, після закінчення концерту кожен пішов по домах. Однак наступного дня в поліцію надійшло повідомлення про зникнення Лукреції Вальморіум: вона не повернулася додому. Її батьки одразу вжили заходів. Поліція кілька днів обшукувала навколишні ліси, але дівчину так і не знайшли.

Містер і місіс Вальморіум звернулися до мене, Олівії Вульф. Моя роль — знайти їхню доньку в таємниці від усіх. Мене чекає шлях, сповнений невідомості. Але я зроблю все можливе, аби розкрити цю таємницю.

День 1

Ноктум — це місто, де час, здається, зупинився, а старовинні архітектурні споруди майже надприродно зливаються з густим туманом. Атмосфера тут лякає, але водночас і привертає. Вулиці покриті темним асфальтом, який, здається, поглинає навіть світло вогнів ліхтарів. Я їхала містом, і погляди місцевих здавались однаково важкими — все зніяковіле, сіре, з депресивним відтінком. Дехто пильно спостерігав за мною, як за чужинкою. Я знаю цей погляд. Це не просто цікавість, це спостереження, в якому криється щось більше.

Коли я проїжджала через ліс, мені здалося, що я потрапила в інший світ. Ворони кружляли над містом, їхні чорні фігури на тлі сірого неба створювали дивний, майже містичний ефект. Туман, що нависав над Ноктумом, огортав все навколо, немов велика важка ковдра. Цей густий туман, що не хоче розсіюватися, додає місту атмосферу забутості й таємниці. І щось мені підказує, що я зовсім не випадково потрапила сюди.

З самого дитинства я була одержима головоломками та загадками, мов магніт, що притягують розум до складних і невідомих рішень. Моя уява малювала картини, де навіть найбільш непримітні деталі приховували в собі важливі відповіді. Мій батько, поліцейський, завжди помічав це у мені. Його погляд не був таким, як у інших — він бачив у мені не просто дитину, а майбутнього детектива, здатного відчувати інші, приховані нитки реальності. Він відправив мене в поліцейську академію, де я здобула освіту з відзнакою, вивчаючи не лише технічні аспекти роботи, а й психологію людей, їхні слабкості та страхи, ті моменти, коли вони залишаються беззахисними.

Ніколи не прив’язувалась до поліції, хоча іноді ми перетинаємось, обмінюючись інформацією, коли це необхідно. Вони порекомендували мене батькам Лукреції Вальморіум. Я відчула, як ця справа пронизує моє серце. Її зникнення не було випадковістю, і я вирішила — я буду розбиратись у всьому. Для мене найкращий спосіб проникнути в цей світ — почати з самого початку. Мій план був простим і водночас складним: влаштувати видуманий переїзд і поступово підібратися до кожного з компанії, що була оточенням Лукреції. Я буду спостерігати, аналізувати їхні рухи, їхні емоції, їхні слабкості, поки вони не зрозуміють, що я поруч.

Кожен детектив має свій спосіб роботи. Мій — це тінь. Я існую як тінь, що минає непомітно. Чим менше мене помічають, тим більше простору для спостережень, для розгадування, для проникнення в душі тих, кого я досліджую. Це моя перевага — бути непомітною, спостерігати, коли інші не здогадуються. Мої сліди неможливо знайти. Для всіх я просто Олівія, 26-річна жінка, що живе своїм життям. Але насправді я — не просто жінка з паспортом. Я — тінь, яка дивиться, чує і аналізує.

Мені знадобиться час, аби розплутати цей клубок, але я вже відчуваю, як кожна нитка цього клубка тягне мене все ближче до правди.

Я приїхала в дім, де тимчасово буду жити. Він скромний, мені не потрібно нічого розкішного — це зайве привертання уваги. Я — проста дівчина, одягнена в шкіряну куртку, сорочку в клітинку, вільні джинси і черевики з масивною підошвою для комфорту. Окуляри для зору допомагають мені краще бачити, але й маскують мій погляд, адже мої очі кольору ліщини можуть зчитувати людей, їхні емоції та слабкості. Волосся в мене чорне, і, з таким виглядом, мене ніхто не сприйме як детектива — просто звичайна заучка.

Після того, як розклала речі, я вийшла на крильце дому і закурила сигарету, чекаючи на батьків Лукреції, які мали розповісти все, що їм відомо. Легко постукуючи пальцем по перилах, я побачила, як до мене наближаються двоє людей. Жінка і чоловік — містер і місіс Вальморіум. Я викидаю недопалок і киваю в сторону дверей. Вони мовчки увійшли в дім.

— Як я можу до вас звертатися? — запитав батько Лукреції, його голос здригався від хвилювання. Він був старший за мене, але це не заважало йому звучати так, ніби його світу загрожує щось страшне.

Я підійшла до нього і сказала спокійно:

— Просто Олівія. Чекаю на ваші свідчення, тільки, будь ласка, не приховуйте нічого. Це важливо.

Містер Вальморіум кілька секунд мовчав, намагаючись зібратися з думками, а потім тихо додав:

— Луцій. А це моя дружина — Елісія.

Я кивнула, запрошуючи їх сісти. Я не поспішала з відповідями, тільки спокійно чекала, поки вони почнуть.

Луцій важко зітхнув, ніби важка ноша тиснула йому на груди. Він заговорив, але його слова прозвучали, наче відлуння болю, що досі не стихло.

— 5 вересня ми святкували день міста. Лукреція пішла з друзями на концерт, і ми бачили їх, коли вони збиралися йти до «Равена». Я запропонував забрати її додому, але вона відмовила. Казала, що Кассіан привезе її.

— А потім? — я не витримала і запитала. Мене мучила невизначеність.

— Потім я чув, як вночі двері відкрились. Ми думали, що це вона повернулася. Але вранці, коли ми пішли до її кімнати, її не було. Я дзвонив Кассіану, і він сказав, що вони попрощались і Лукреція йшла додому сама. Він сказав, що вона планувала повернутися зі мною.