Глава 7

Тим часом Ерік стояв у черзі за солодкою ватою, ковтаючи нетерпляче запах карамелі. Його увагу раптом привернула дівчина з довгим рудим волоссям, яке світилися на світлі, і з фотоапаратом у руках.

Вона повільно рухалася між людьми, підбираючи найцікавіші моменти, і здавалося, що ніхто навколо не помічає її присутності, крім нього.

Ерік нахилив голову трохи набік, спостерігаючи, як вона обережно регулює об’єктив, намагаючись зловити саме ту секунду, коли світло падає правильно, а рух — ідеальний.

— Хм… — тихо пробурмотів він, — цікаво, що вона бачить через цей об’єктив…

Він помітив, як вона усміхнулася, коли зловила потрібний кадр, і ця усмішка чомусь здалася йому знайомою. Ерік ледве не випустив напій з рук, так його захопила дівчина.

Вона знову підняла фотоапарат, навела його на сцену перед собою і натиснула кнопку, а Ерік відчув дивне поєднання цікавості .Час від часу вона робила нотатки, хмурила брови, ставила комусь короткі запитання .

Ерік усміхнувся сам до себе.

— Ну звісно… — пробурмотів він. — Тут навіть солодка вата під наглядом преси.

Він навмисне зробив крок убік, опинившись майже поруч.

— Скажіть, — легко почав він, нахилившись трохи ближче, — якщо я з’їм цю вату надто швидко, це піде в кримінальну хроніку чи в розділ «курйози»?

Дівчина підняла очі. Погляд — гострий, оцінюючий. Не зляканий і не захоплений.

— Залежить від наслідків, — сухо відповіла вона. — Якщо задихнетесь — тоді вже хроніка.

Ерік тихо засміявся.

— Жорстко. Ви завжди так підтримуєте людей?

— Тільки тих, хто відволікає від роботи, — вона закрила блокнот. — А ви саме це й робите.

— Ерік, — він простягнув руку без зайвого пафосу. — Професійний споживач циркових солодощів і випадкових розмов.

Вона на мить вагалась, але потиснула руку.

— Амалія. Журналістка.

— О, — Ерік удавано здивувався. — Тоді я вже потрапив у заголовок?

— Поки що ні, — куточок її губ ледь сіпнувся. — Але ви стараєтесь.

Ерік театрально приклав руку до грудей.

— Значить, поки що ні? — перепитав він, уважно дивлячись на неї.

Вона опустила погляд на блокнот, швидко щось занотувала, а потім знову підняла очі.

— Поки що ні, — повторила спокійно. — Але ви стараєтесь.

— Це мій талант, — усміхнувся Ерік. — Не всі його цінують, але я наполегливий.

Амалія ледь помітно зітхнула.

— Наполегливість і нав’язливість часто плутають.

— Тоді добре, що я ще не перейшов межу, — відповів він, трохи нахилившись. — Ви ж одразу скажете, правда?

Вона уважно подивилась на нього, ніби зважуючи відповідь.

— Якщо скажу — ви не послухаєте.

— Можливо, — визнав Ерік. — Але я запам’ятаю.

Куточок її губ знову ледь сіпнувся — не зовсім усмішка, швидше реакція.

— Ви завжди такий? — спитала вона.

— Тільки з тими, хто мені цікавий.

Амалія закрила блокнот.

— Тоді раджу вам бути обережним, Ерік. Деякі історії не люблять, коли в них втручаються.

— А деякі, — тихо відповів він, — без цього просто не починаються.

Вона затримала на ньому погляд на кілька секунд довше, ніж потрібно, а потім сказала:

— Подивимось, — відповіла Амалія і на мить прикусила губу. — Хоча, судячи з вашого виразу обличчя, ви вже вирішили, що все під контролем.

Ерік трохи нахилив голову, трохи роздратовано усміхаючись.

— Ну, я завжди готовий до несподіванок.

— Та добре, — сіпнула плечима Амалія. — Але не всі несподіванки люблять, коли їх «готовими» підходять. Деякі вони б’ють по голові перш, ніж ти зрозумієш, що сталося.

— Добре, я зрозумів, — Ерік злегка підняв руки, як би зізнаючись у поразці. — Тобто треба йти обережніше, так?

— Тобі б це точно не зашкодило, — пробурмотіла Амалія і кинула на нього погляд, який одночасно і присоромлював, і спостерігав. — І інколи менше говори, Ерік. Твої слова часто йдуть попереду твоїх ніг.

— О, — усміхнувся він. — А якщо мої ноги швидші за слова?

— Тоді слідкуй, щоб вони не втрапили у пастку, — відказала вона різко. — А то твоя допитливість може коштувати більше, ніж просто голови.

Ерік тихо засміявся, але в очах з’явився блиск зацікавлення. Він відчував, що ця зустріч — не просто випадкова.

— Гаразд, Амалія, — промовив він повільно, — ти мене попередила. Буду слухати.

— Ну, хоча б щось, — кивнула вона і знову повернулася до свого блокнота, наче нічого не сталося. Але погляд її залишався уважним, оцінюючим, і Ерік відчував, що вона помітила все — і навіть те, чого він не хотів показувати.

— Ну, хоча б щось, — кивнула вона і знову повернулася до свого блокнота, наче нічого не сталося. Але погляд її залишався уважним, оцінюючим, і Ерік відчував, що вона помітила все — і навіть те, чого він не хотів показувати.

— От ви де, — пролунав знайомий голос.

Ерік обернувся. Поруч стояли Роберт і Адам. Роберт, як завжди, виглядав живішим за ситуацію, Адам — стриманий, зосереджений, з тим самим спокійним поглядом, який нічого не пропускав.

— Ми вас шукаємо, — додав Роберт, швидко окинувши поглядом Амалію. — Бачу, вже познайомилися.

Амалія підняла очі від блокнота. — Не зовсім, — сухо відповіла вона. — Швидше… оцінили одне одного.

Адам кивнув їй коротко, майже непомітно. — Час іти, — сказав він рівно. — Скоро почнеться.

Ерік з полегшенням видихнув. — Тоді йдемо разом.

Амалія на мить затрималася, потім закрила блокнот і зробила крок поруч із ними. — Добре, — сказала вона. — Подивимось, що там варте уваги.

Вони рушили вперед усі четверо — без зайвих слів, але з відчуттям, що кожен із них уже щось помітив. І не все з цього було випадковим.

Вистава почалась без оголошень і пафосу — просто в один момент шум навколо стих, ніби хтось накрив простір невидимою долонею. Світло змінилося, стало м’якшим, зосередженим, і все зайве відійшло на другий план.