Глава 5

Адам та Роберт стояли біля будинку Еріка, вишукано одягнені, й курили цигарки.

Вони чекали вже довше, ніж було пристойно визнавати вголос.

Дим ліниво підіймався в холодне повітря. Адам стояв рівно, з ідеально застебнутим пальтом, ніби сам факт очікування його дратував, але не мав над ним ніякої влади.

Роберт кинув погляд на годинник. Потім ще раз ніби сподівався, що стрілки  його пожаліють.

— Він запізнюється, як завжди, сказав Роберт. 

Адам повільно затягнувся.

— Ерік ніколи не приходить вчасно,  сухо мовив він. Для нього це вже принцип.

— Або розвага.

— Або спосіб довести, що правила існують не для нього.

У вікнах будинку не було світла. Жодного руху. Наче Ерік і не збирався виходити найближчим часом.

Роберт зітхнув і розтер плечі, ніби холод раптом нагадав  йому про себе сильніше.

— Дивно… — мовив він. — Знаєш, це очікування мені дещо нагадує.

Адам кинув на нього короткий погляд.

— Що саме?

— Цирк, — Роберт ледь усміхнувся. — Пам’ятаєш? Коли ми були дітьми. Ми стояли так само чекали, поки відкриють ворота.

Адам на мить завмер. Дим з його цигарки розчинився в повітрі, але він не одразу заговорив.

— Ми тоді прийшли занадто рано, — сказав він.  Ти  ж наполіг я не міг відмовити другу .

— Бо боявся, що не вистачить місць, — хмикнув Роберт. — А ти весь час бурчав, що цирк починається рівно о сьомій, не раніше й не пізніше.

— І я як завжди мав рацію.

Роберт тихо засміявся.

— Мав. Але пам’ятаєш, як заграли струни ? Ще до того, як підняли завісу. У мене тоді аж мурахи по шкірі пішли.

Адам повільно кивнув.

— Пам’ятаю запах, — несподівано сказав він. — Тирса. Дим. Щось солодке й гірке водночас.

— І світло, — додав Роберт. — Яскраве, що аж очі різало. Ніби весь світ ставав іншим, поки ти всередині.

Вони замовкли. На кілька секунд Ґреймурк відступив, поступившись місцем спогадам — голосам, сміху, далекій музиці.

— Дивна була річ, — тихо сказав Роберт. — Ми тоді вірили, що там можливо все.

Адам затягнувся востаннє й загасив цигарку.

— А потім виходили назовні, — відповів він. — І все знову ставало на свої місця.

Він подивився на темний будинок Еріка.

— Проблема в тому, що деякі речі не мають повертатися.

Наче у відповідь, десь у глибині вулиці ледь чутно пролунав глухий звук — чи то метал, чи то музика, що загубилася в повітрі.

Роберт насторожився.

— Ти це чув?

Адам уже дивився в бік, звідки долинув звук.

— Так, — сказав він. — І мені це не подобається.

Вони вирішили перевірити, що то був за звук.

Адам першим зрушив з місця, не поспішаючи, але впевнено. Роберт ішов поруч. Вони звернули за ріг будинку — туди, де вулиця вже була вужчою й темнішою.

І одразу ж зупинилися.

На бруківці, біля старого смітника, сиділа кішка пані Діани. Вона була пухнаста, з важливим виглядом, і дивилася на них так, ніби це вони щойно порушили її спокій. Металева кришка бака ще ледь погойдувалась  саме вона й видала той жахливий звук.

Роберт видихнув і всміхнувся.

— Ну звісно… — пробурмотів він. — Найстрашніше створіння Ґреймурка.

Кішка повільно підвелася, потягнулася і байдуже махнула хвостом.

Вона нявкнула коротко й вимогливо.

Адам нахмурився.

— Вона знову тут, — сказав він. — Пані Діана казала, що ця кішка завжди з’являється не вчасно.

— Як Ерік, — усміхнувся Роберт.

Кішка пильно подивилася на Адама, ніби почула. Потім розвернулася й повільно рушила вздовж стіни, зникаючи в тіні.

На мить напруга спала. Ніч знову стала звичайною — майже.

Адам ще кілька секунд дивився їй услід.

— Звук був реальний, — мовив він нарешті. — Але ці відчуття … ні.

— А от я цілком реальний.

Голос пролунав просто за їхніми спинами.

— Мій буркотуне, а от і я.

Адам і Роберт повільно повернули голови.

Перед ними стояв Ерік.

Він виглядав так, ніби поруч із ним вибухнула бомба з блискітками: піджак у сріблястому пилу, комір перекошений, волосся в творчому безладі, а на обличчі самовдоволена усмішка людини, яка точно знає, що зараз усіх дратує.

Роберт секунду дивився мовчки.

Потім хмикнув.

Потім засміявся.

— Н-не можу…  він зігнувся навпіл, витираючи очі. — Адам… ти це бачиш?..

Адам бачив.

І саме тому мовчав.

— Ти… — Роберт спробував сказати щось серйозне, але знову розсміявся. Ти виглядаєш так, ніби з тобою програв бій гардероб.

Ерік гордо розвів руками.

— Це називається «стиль».

Роберт уже сміявся вголос, майже до сліз.

— Ні, це називається… — він знову захлинувся сміхом, — …катастрофа на ногах.

Адам повільно перевів погляд на Еріка.

— Ти запізнився.

— Я прийшов рівно тоді, коли треба, — спокійно відповів той. — Просто ви почали нудьгувати без мене.

Роберт уже не міг стояти рівно — сперся на стіну, все ще сміючись.

— Він… — видихнув він, — він же навіть не розуміє, як виглядає.

— Розумію, — Ерік підморгнув. — Саме тому це прекрасно.

Адам повільно зняв рукавичку.

— Ми йдемо. Зараз.

— Бачиш? — Ерік задоволено глянув на Роберта. — Він уже щасливий.

Роберт відповів лише новим вибухом сміху.

Ерік зібрався йти за Адамом і Робертом, але вже перші кроки показали, що сьогодні він не збирається йти просто так.

Він нахилився, підняв камінчик з бруківки і кинув його в кущі. Потім зловив листок, що лежав на землі, і підкинув його в повітря, спостерігаючи, як вітер грає ним.

Роберт почав тихо сміятися, ховаючи обличчя за рукою.

— Ох, Боже… — прошепотів він, ледве стримуючись. — Ти бачиш, що він робить?

Адам не рухався. Його очі звузилися, губи стиснулися. Кожен крок Еріка, кожен його «жарт», здавалися йому нестерпним порушенням всесвітнього порядку.