Глава 4

Поки Адам заглибився в папери, Ерік тихцем підкрався до столу й обережно потягнув газету.

Він розгорнув її навмання — і завмер.

— Ого… — пробурмотів він, схилившись ближче. — «Мандрівний цирк Театр Таємниць. Скоро в Ґреймурку».

Очі Еріка загорілися, мов у дитини, яка щойно знайшла скарб.

— Театр Таємниць, — повільно повторив він, ніби смакуючи слово. — Там, мабуть, акробати. І фокуси. І щось дуже дивне, сто відсотків.

Адам не підвів голови. Але всередині його серце здригнулося від холодного передчуття. Колись цей цирк уже приходив — і залишив після себе лише шум і спогади, які він намагався поховати глибоко.

— Цирк — це шум, — сухо мовив він. — І зайві проблеми.

Ерік уже стояв поруч, тримаючи газету перед ним.

— Ну будь ла-а-аска, — протягнув він. — Театр Таємниць! Коли ще таке до нас приїде? Давай сходимо. Просто подивимось. Я обіцяю нічого не чіпати. Майже.

Адам нарешті глянув на заголовок. Його погляд став холодним, уважним. Щось у словах пробудило старий страх — швидко й тихо, щоб Ерік цього не помітив.

— Ми ще подумаємо, — сказав він, складаючи газету.

Ерік усміхнувся так, ніби це вже була перемога.

Ерік вже стояв біля столу, тримаючи газету, і очі його світилися захопленням. Він уявляв себе всередині цирку: крутячіся шатра, акробати на канатах, фокуси, яскраві вогні. Він майже чув оплески, сміх і запах солодкої вати.

— Уявляєш, Адам? — захоплено говорив він. — Я зможу стрибати на трапеції! Або підійти до фокусника і попросити навчити мене трюку!

Адам тихо посміхався. Він не казав нічого, просто спостерігав за Еріком і тихо насолоджувався його дитячим захопленням. Його серце навіть трохи розтоплювалось від цієї безтурботності — нечасте для нього відчуття.

І тут двері кабінету раптово відчинилися, і всередину тихо покрокував Роберт. У руках він тримав коробку з пончиками, кожен загорнутий у кольоровий папірець, і спокійно, рівно, без жодного слова, поставив її на стіл.

— …Що це? — пробурмотів Ерік, дивлячись на Роберта, який стояв, мов статуя.

Адам тихо всміхнувся, ледве помітно піднімаючи брову:

— Пончикова доставка… прямо в наш кабінет. Ідеально для перерви.

Ерік підскочив до коробки, як дитина, і радісно витяг перший пончик.

— Адам! Це… це найкращий день у житті!

Адам тихо посміхався, спостерігаючи, як Ерік занурюється в свій маленький хаос. Цього разу безпечний, солодкий і кумедний.

Хлопці вже смакували пончики, заварюючи теплий чай. Розмова текла легко, ніби вони зовсім не на роботі, а просто за столом у затишному кафе. Ерік навіть забув про газетні заголовки, повністю занурившись у смак солодкого.

Роб стояв поруч і тихо, спокійно, як завжди, розповідав новини:

— У старенької пані Діани знову збіжала кішка, — промовив він, механічно, але з легким наголосом на «знову».

Ерік відразу підхопив:

— О, ні! Та вона ж щомісяця втрачає свою пушисту!

Адам, потягуючи чай, тільки зітхнув і скривив губи:

— Справді… Слухай, Роберт, що то за місяць, а? По десять, а то й двадцять заяв про втечі її кішки. І вона завжди знаходить її сама. Ця… пухнаста втечниця.

Ерік сміявся, хапаючи ще один пончик:

— Уявляєш, як пані Діана ганяється за нею по всьому місту? Я б таке точно не витримав!

Адам тихо посміхнувся. Його очі блиснули від тихого задоволення — сміх Еріка, його безтурботність, були якимось маленьким ковтком тепла серед суворого життя.

Роб просто стояв поруч, спостерігаючи, як два зовсім різні світи перетинаються за одним столом: хаотичний ентузіазм Еріка і холодна спокійна присутність Адама.

— І, — додав робот, — пані Діана вже готує нову миску для свого втеклого кота. Сказала, що цього разу надійніше за ґратими.

Ерік засміявся, Адам тихо скривив губи і знову відчув той знайомий баланс — хаос поруч і контроль водночас.

Телефон Роберта раптово задзвонив, різко порушивши спокій кабінету. Ерік миттєво підскочив, ледь не перекинувши чашку з чаєм.

Роб спокійно підняв слухавку і вислухав кілька коротких слів. Його механічний голос не змінився, але в очах з’явився легкий блиск:

— Цирк… — тихо промовив він. — Театр Таємниць уже в місті. Мені необхідно туди поїхати, але… — він глянув на хлопців — я обіцяю дістати вам квиток.

Ерік не втримався: він підстрибнув, стискаючи кулаки від захоплення.

— Адам! Ти тільки уяви! — вигукнув він. — Цирк тут! Акробати, фокуси, яскраві шатра! Ми мусимо піти!

Адам тихо підвів погляд. Його обличчя залишалося спокійним, холодним, але погляд виявляв ту саму обережність і легку тривогу, що завжди спалахувала при слові «цирк».

— Добре, — промовив він спокійно, — якщо Роберт дійсно обіцяє квитки… Ми підемо.

Ерік відразу усміхнувся, радість переповнювала його. Він взяв ще один пончик і майже забув про все навколо, уявляючи, як вони потрапляють у магічний світ цирку.

Роб, як завжди тихо і невимушено, відстав убік, залишаючи хлопців у їхніх мріях та солодких фантазіях.

Роберт вже покинув кабінет, лишивши хлопців наодинці зі столом і коробкою пончиків. Ерік миттєво ожив, підстрибнувши на місці:

— Ого! Тепер можна все спокійно з’їсти! — вигукнув він, хваткаючи ще один пончик.

Адам тихо підняв брову і, відкусивши шматочок свого, спостерігав за Ерікем:

— Спокійно, Ерік… не розсипай усе на підлогу цього разу. Минулого разу я майже застряг у глазурі.

Ерік, не слухаючи, розмахував руками і розповідав про якийсь свій план:

— А ще я можу зробити трюк з цим пончиком! — і враз з усмішкою підкинув його в повітря, ледве не зачепивши Адама.

Адам тихо відсунув чашку чаю і промовив з ледве помітним сарказмом:

— Ідеально. Ще один кидок пончика — і ми відкриємо новий вид спорту: «цивільний хаос».

Ерік засміявся і ловко спіймав пончик у повітрі:

— Побачиш, я справжній акробат!