Глава 2

Ґреймурк — місто, яке здається забутим  навіть часом. Вузькі бруковані вулиці, затінені старими будинками з облупленою фарбою, ніби зберігають пам’ять усіх, хто тут коли-небудь жив. Здається, що місто спостерігає за кожним, але ніколи не розкриває своїх таємниць повністю.

У Ґреймурку ніхто не з’являється випадково. Він відчиняє свої ворота лише тим, кого вважає гідним, і нікого не випускає назад. Люди приходять сюди, і 'їстають частиною його тихого ритму. Все, що відбувається всередині, залишається тут назавжди.

На площі перед маленькою церквою старий ліхтар розкидав тьмяне світло, підкреслюючи силуети міста. Кам’яні сходи були стерті часом, і на них рідко можна було побачити перехожого. Мешканці Ґреймурка ввічливо кивали одне одному, але кожен погляд ніс у собі щось більше — знання того, що місто зберігає всі їхні секрети.

Серед цих вулиць ішли отець Фінн і його донька. Він розповідав дівчині історії про минуле міста — про те, як кожен камінь пам’ятає кроки тих, хто тут жив, і як Ґреймурк бережно зберігає свої таємниці. Мимо пропливали силуети сусідів, тихий гавкіт собак розносився з дворів, а легкий туман, що стелився між дахами, додавав місту трохи нереального вигляду.

Ґреймурк жив за своїми законами, ховаючись від зовнішнього світу. І кожен, хто опинявся тут, відчував: раз увійшовши, вибратися звідси буде не так легко як могло би здаватися.

У будинку батька Фінна завжди тихо пахло воском і старим деревом. Він повільно йшов коридором, перевіряючи, чи все готово до служби. Рясу, акуратно складену на стільці, він підняв і розправив на плечах, відчуваючи м’якість тканини і холод металевих ґудзиків. На столі лежала старовинна книга, сторінки якої шурхотіли під його пальцями, коли він швидко переглядав молитви на сьогоднішню службу.

Батько Фінн затримався на мить, відчуваючи дивне відчуття, неначе щось промайнуло перед його очима, але миттєво зникло, залишивши лише легкий трепет. Він глибоко вдихнув, стримав усмішку — у Ґреймурку такі дрібниці траплялися часто, і він давно навчився не дивитися на них надто пильно.

Після цього він одягнув рясу повністю, поправив комір і рушив до церкви, готовий до служби. Все в його рухах було продумане і звичне — кожен жест, кожен крок повторювався з року в рік, ніби саме місто вимагало точності і дисципліни від тих, хто жив у ньому.

Батько Фінн стояв біля вівтаря, ведучи службу. Свічки тихо потріскували, заповнюючи увесь простір м’яким , теплим світлом, а повітря наповнювалося ароматом воску і старого дерева та ладаном с ледь помітною ноткою меду . Відлуння його голосу рівними хвилями розходилося по стінах церкви, створюючи відчуття спокою й урочистості.Служба йшла рівним, спокійним потоком.

Прихожани тихо стояли на своїх місцях, уважно слухаючи, а атмосфера була такою, що здавалося, сам Ґреймурк тримає подих і спостерігає за всі тим, що відбувається всередині церкви.

Двері церкви тихо відчинилися, і до храму увійшли вдвох Адам та Ерік. Адам пройшов рівно, серйозно, і зайняв своє місце. Ерік стояв поруч трохи розгублено, але мовчки, уважно спостерігаючи за всім, що тут ївідбувається.

Батько Фінн коротко глянув на новоприбулих, і служба продовжилася в тиші та урочистості. Кожен рух, кожне слово наповнювалося значенням, а присутність двох юнаків лише підкреслювала порядок і дисципліну, які завжди панували у церкві.Відлуння кроків, коли батько Фінн підходив до амвону, зливалося з шелестом сторінок старих книг, які він акуратно перегортав. 

Церква була наповнена тишею і урочистістю, де навіть найменший звук — легкий подих, шелест сторінок чи тихе скрипіння лавки — здавався важливим. Кожен рух, кожне слово вписувалося у загальний ритм служби, створюючи відчуття, що час тут йде повільніше, і місто зовні тримає паузу, поки всередині панує спокій і порядок.

Богослужіння, як завжди, пройшло гладко. Кожне слово, кожен рух були відточені роками практики, і церква після завершення служби поволі наповнилася тихим шелестом одягу та кроків прихожан.

Після завершення служби, коли інші прихожани тихо розмовляли з батьком Фінном, Адам мовчки підвівся зі свого місця. Його кроки були рівними й спокійними, без зайвого шуму, і він пройшов до ряду свічок.

Стоячи біля підставки, Адам обережно взяв одну зі свічок і запалив її, поставивши за упокій душі батька. Його рухи були точними, зосередженими, а погляд спокійний, майже непорушний. Легке мерехтіння полум’я відбивалося у його очах, додаючи сцені тихої величі та поваги.

Навколо нього прихожани продовжували свої розмови, але Адам залишався у своєму тихому світі, ніби сам час у церкві сповільнився для нього. Його спокій і серйозність створювали відчуття поваги, і навіть легкий рух повітря від свічки здавався частиною цього непорушного порядку.

Адам повільно підійшов до сповідальниці — невеликої дерев’яної кабінки з гратами, відокремленої від решти церкви. Усередині було темно й затишно, лише слабке світло свічки пробивалося крізь тонкі щілини. Тиша тут була майже абсолютною, порушувалася лише тихим шелестом тканини його ряси та слабким відлунням голосу батька Фінна.

— Підходь, — тихо промовив священник, коли Адам сів на лавку навпроти. Його голос лунав спокійно, але вагомо, підкреслюючи серйозність моменту.

Адам нахилив голову, мовчки готуючись до сповіді. Він знав, що тут можна говорити відверто, без сторонніх очей, але водночас думки його були зайняті не лише молитвою. У тіні кабінки він намагався обережно дізнатися щось про тіні, що ходили містом, і про те, що ховає Ґреймурк від сторонніх.

Батько Фінн слухав уважно, відповідаючи коротко і стримано, ні на крок не виходячи за межі обережності, яку вимагала служба. Мовчазний простір сповідальниці створював відчуття близькості, але водночас тримав все у строгому порядку — нічого не вислизало назовні, нічого не могло порушити спокій церкви.

Адам говорив обережно, підбираючи слова, а його погляд, хоч і спокійний, відображав зацікавленість та уважність. Сповідальниця була тихим світом, де кожне слово мало вагу, а кожна відповідь могла приховувати більше, ніж здавалось на перший погляд.