Глава 1

Ґреймурк — місто, де навіть ранок їде за розкладом.

О сьомій сорок п’ять повз кав’ярню на розі проходить чоловік із газетою.

О сьомій сорок дев’ять на центральному перехресті з’являється старий пес — він любить грітися біля газетного кіоску.

А рівно о сьомій п’ятдесят — у скляні двері з надписом.

 «Детективне бюро Адама Вільйома Дейна» вставляється ключ.

Замок  клацнув сухо, без зайвих звуків.

Адам увійшов.

Костюм — без жодної складки.

Волосся — темне, зачесане назад, але ваеж  кілька пасом усе ж намагаються неслухняно втекти від нього.

Очі — уважні, холодні.

І руки — ті самі руки, якими він викладає ручки за розміром і вирівнює аркуші під прямим кутом, бо інакше його дратує світ.

Без десяти вісім — час неофіційний, такий собі особистий його ритуал.

О восьмій він уже має сидіти.

На своєму місці.

За старим дерев’яним столом.

У світі, де все розкладено по шухлядах.

І начебто не має місця для хаусу.

Він сів, розкрив теку. Перший документ був звичайною скаргою — "сусіди шумлять після десятої вечора", нічого цікавого.

Другий — прохання повернути зниклого безвісті кота.

Третій… 

З кухонь сусідніх будинків уже тягнулося ароматами свіжої випічки.

Ґреймурк ще не знав, що цей ранок — останній спокійний ранок у місті.

Двері до кабінету відкрилися з ноги.

Порушуючи крихку ідилію ідеального ранку.

Адам тільки встиг підняти погляд, як у дверному прорізі з’явився вибух світла та шуму , безумної енергії.

— Адааам! — протягнув він, наче співаючи.

 — Ти не повіриш! У кав’ярні сьогодні дають пончики безкоштовно!

Це був Ерік.

Його помічник.

Його катастрофа.

Його головний біль.

Його заноза в задниці.( Стороне тіло в дупці)

— А ще я... — Ерік завис, бо перечепився за поріг. Полетів з пакетом просто на стіл, перекинувши ідеально вирівняну теку з паперами. — … Я приніс тобі теплу кавусю!

Адам не рухався.

Він дивився на каву, що тепер залишила кільце на першій сторінці звіту, і подумки рахував до десяти.

Ні, до двадцяти.

І то не допомагало.

— ЕРІК.

— Ага?

— Ти знову розлив каву на мої документи.

— Ну… це ж тільки одна сторінка. І, до речі, вона стала пахнути набагато краще. Свіже завареною кавою с корицею. Ммм...

Адам повільно підвівся.

Кулаки стиснулися, поки він намагався не втратити самовладання.

Він був вищий за Еріка на півтори голови, і його погляд міг зупинити навіть трамвай.

— Якщо ти ще раз відкриєш двері ногою…

— То що?

— Я замовлю тобі автоматичні. І дам відпустку. Назавжди.

Ерік розсміявся.

— А, ти знову мене любиш.

— Це не любов, це приреченість, пробурмотів Адам і почав рятувати залишки свого порядку на столі.

Папери з’їжджали один на один, чашка холодної кави небезпечно хиталася біля краю, а ранкове світло, яке ще хвилину тому здавалося лагідним, тепер різало його очі. Він рухався повільно, ніби кожен жест вимагав зусиль, стискаючи кулаки й змушуючи себе дихати рівно. Ідеальний ранок тріщав по швах, залишаючи по собі лише відчуття напруженої тиші.

Адам підняв голову від столу, оглянув свій маленький хаос і відрядив Еріка до найближчого магазину. Завдання було просте — надрукувати нові копії звіту, який той сам же й заляпав своєю ранковою кавою. Ерік хитнувся на порозі, трохи кумедно покрутився і вийшов, зачепивши ручку дверей плечем.

Адам знову повернувся до свого порядку. Він методично переставляв папери, струшував пил з файлів, вирівнював стопки, перевіряв, щоб ручки лежали паралельно краю столу. Його рухи були повільні й точні, кожен жест вимагав зусиль, але в цьому хаосі було хоч щось контрольоване.

…Він зупинився, коли пальці торкнулися плями від кави на краю столу — темної, майже чорної. Адам затримав подих, ніби вона могла поширитися далі, зіпсувати ще щось у його красивій картинці, якщо він відвернеться. Він узяв серветку, повільно, з надмірною обережністю витер слід і лише тоді дозволив собі видихнути.

За вікном дзенькнув трамвай, десь у коридорі пролунали кроки, але кабінет лишався його маленьким островом тиші. Адам сів, вирівняв спину й подивився на годинник. Ерік мав повернутися хвилин за двадцять. Достатньо часу, щоб зібрати думки але недостатньо — щоб від них утекти.

Він відкрив шухляду столу й дістав зошит без обкладинки. Сторінки були списані дрібним почерком, акуратним до майже болючої рівності. Адам перегорнув кілька аркушів і зупинився, не читаючи. Йому подобалося знати, що записи на місці. Що навіть якщо день піде не за планом, слова залишаться там, де він їх і залишив.

Десь унизу грюкнули двері під’їзду. Адам машинально напружився, але потім згадав — це ще не Ерік. Він закрив зошит, повернув його назад і знову оглянув стіл. Порядок був відновлений. Принаймні зовні.

Він дозволив собі коротку усмішку — швидше звичку, ніж емоцію — і взявся за наступний файл, ніби нічого й не сталося, ніби дрібна пляма кави не могла вибити його з рівноваги більше, ніж будь-яка серйозна помилка.

Двері до його кабінету тихо-тихо рипнули. Майже нечутно — так, як умів заходити лише Роберт. Адам навіть не підвів голови одразу, але плечі ледь напружилися, він відчував присутність людей ще до того, як їх бачив.

— Ти досі не навчився замикати двері, — спокійно мовив знайомий до болі голос.

Адам повільно підняв очі. На порозі стояв Роберт — капітан поліції, у трохи зім’ятому кітелі, з тим самим втомленим, але впертим поглядом, який знав його ще з дитинства. Час додав йому трохи  зморшок біля очей і тягар у його поставі, але не забрав головного — відчуття, що перед тобою людина, яка звикла йти до кінця.

— Ти ж знаєш, — відповів Адам, відкладаючи папку рівно по центру столу, — я не люблю замків. Вони створюють марну ілюзію безпеки.