Херсонський ефект

Херсонський ефект

Любомир Сергійович прокинувся першим. Він розстебнув блискавку спального мішка, повільно сів у човні та сонно потягнувся. Його спина і плечі нестерпно нили після ночівлі на твердій землі.
"Якби не м'яка подушка Іри, то голова б теж напевно розколювалася від болю", – подумав професор, із вдячністю згадуючи свою кохану.

Він піднявся на ноги, розтер поперек й поглянув на захід. Червоний гігант вже встиг зникнути за горизонтом. На Херсон опускалася ніч. По річці Кошовій стелився вечірній туман. Почало холодати.

Токар поїжився й розбудив міцно сплячих друзів зі словами:

– Прокидайтеся, соні! Прискорювач не чекає!

Юля і Нестор знехотя вилізли зі своїх мішків. Вони не виспалися й до того ж страшенно зголодніли. Мельник дістала пудреницю й поправила зачіску, дивлячись у крихітне люстерко, а Кириленко сонно протер очі та кілька разів позіхнув, прикриваючи рот одразу двома долонями.

– Я зараз така голодна, що навіть би від огидної птюхи не відмовилася, – промовила Юля, роблячи енергійні присідання і розганяючи кров по всьому тілу.

– Може, хоч одне згущене молоко зараз відкриємо? – запропонував журналіст, відчуваючи, як у нього живіт підводить від голоду.

– Терпіння, друзі, терпіння! Нам залишилося вже зовсім небагато. Щойно ми доберемося до заводу, там одразу ж й потрапезничаємо. Нехай це буде наша винагорода.

– Тоді давайте вирушати, – сказала Мельник, завершуючи зарядку.

– Ось це вже зовсім інша розмова! – усміхнувся Токар, вмикаючи ліхтар. Він взявся вивчати туристичну мапу Херсона, визначаючи за допомогою компа́са точний азимут на завод.

Юля акуратно склала спальні мішки в чохли та сховала їх у човен. В глибині душі вона плекала надію, що ці спальники їм більше не знадобляться й наступного разу вони всі вже будуть ночувати на нормальних ліжках вдома на Землі.

Нестор почав вправлятися зі своїм скафандром, намагаючись призвичаїтися його нести найзручнішим чином. Незабаром він з'ясував, що краще за все буде взяти скафандр за руки та закинути його собі на спину, попередньо прив'язавши шнурками до плечей подушку для амортизації.

– Ну що ж, уперед! – промовив професор, ховаючи мапу з компа́сом у кишеню.

Друзі поклали собі на спини скафандри, низкою піднялися похилим ґрунтовим насипом під мостом і вийшли на тротуар вулиці Острівська, уважно роздивляючись навколо себе.

Кириленко додатково ніс жовтий мішок, перекинувши його через плече, а Любомир Сергійович повісив собі на шию сумку.

Вони минули кілька кварталів, зацьковано поглядаючи на аспідні легкові автомобілі, автобуси та вантажівки, що проносилися повз. Потоки машин час від часу слухняно зупинялися на перехрестях, підкоряючись невидимим вказівкам антрацитових світлофорів.

Раптом з-за сусідньої будівлі виїхав чорний дитячий візок і попрямував їм на зустріч. За ним чинно крокували смоляна футболка, джинси та кросівки поруч із вугільною сукнею й босоніжками.

Друзі ошелешено поступилися їм дорогою, опустивши на тротуарну плитку скафандри та притулившись до стіни.

– Запізнілі перехожі, – напівголосно пояснив Токар, проводжаючи сімейство людей-невидимок довгим поглядом.

– Це видовище явно не для слабкодухих, – пробурмотів Нестор.

– Не заперечую, – погодилася Юля, відчуваючи, як її серце від хвилювання калатає в грудях.

Переконавшись, що подальша дорога вільна, вони знову закинули на плечі скафандри й продовжили свій шлях. Протягом наступної чверті години їм ще близько десятка разів трапилися невидимі перехожі, одягнені в антрацитовий одяг. На щастя час в Україні вже був доволі таки пізній, тож рух тротуарами не був інтенсивним.

– Один момент! – несподівано вигукнув Кириленко.

Він квапливо опустив скафандр на тротуар і зник за чорною, немов смола, одноповерховою будівлею, на даху якої був великий об'ємний напис, що добре читався навіть на дубль-Землі: "ПРИЙОМ СКЛОТАРИ".

За кілька хвилин журналіст повернувся, штовхаючи перед собою чорний вантажний візок, який їхав абсолютно безшумно.

– Звідки ти про нього дізнався?! – захопилася Мельник.

– Я згадав, що в пунктах прийому склотари завжди є як мінімум один візок. Колись давно, ще у свою бутність підлітком, я заробляв собі на морозиво та ігрові автомати тим, що збирав і здавав пляшки. Тож я неодноразово бачив, як вантажник ставив пластикові ящики зі склотарою на візок та відвозив їх до великої вантажівки, що приїжджала кожного дня.

Друзі з неймовірним полегшенням склали скафандри, мішок і сумку на візок й покотили його тротуаром. Те, що його міг помітити будь-хто з мешканців земного Херсона, їх уже мало хвилювало, оскільки вони занадто втомилися, геть виснажилися та прагнули лише одного: якнайшвидше дістатися до мети своєї довгої мандрівки.

"В крайньому разі місцеві репортери опублікують замітку в міській газеті про полтергейст, який викрав візок і нахабно котив його вулицями нічного міста", – посміхнувся про себе Нестор, усім тілом налягаючи на П-подібну ручку візка.

Друзі минали один похмурий чорний квартал за іншим й обережно переходили перехрестя, уважно перевіряючи дорогу в обидві боки.