Чистилище

Чистилище

Професор підвівся з крісла й промовив, дивлячись у схвильовані очі жінки:

– Доброго ранку! Мене звати Любомир Сергійович Токар. Я вчений-хімік. Це Юля моя колега і Нестор столичний журналіст. Наша наукова субмарина сьогодні вночі зазнала катастрофи. Ми припливли в Затоку, оскільки це було найближче до нас місце на суходолі. Ми почали шукати тут собі хоч який-небудь притулок та зустріли вашу доньку. Оленка була дуже люб'язною та гостинною. Вон дозволила нам увійти до вас у фойе та трохи перепочити.

– Вас тільки троє? – вже більш стримано, але все ще насторожено запитала жінка.

– Так. Лише нам якимось дивом вдалося врятуватися, – відповіла Юля. – На жаль, решта нашого екіпажу загинула під час суднотрощи.

– Мені дуже шкода, – господиня почала потроху заспокоюватися. Вона наблизилася до них і сіла в одне крісло разом із донькою. – Мене звати Ірина.

– Дуже приємно з вами познайомитися, – теж опустився в крісло професор. – Ми вам вдячні за те, що ви нас прихистили. Чесно кажучи, ми зовсім вибилися із сил й лише провидіння привело нас на ваш ґанок.

– Мамо, не хвилюйся, вони хороші! – додала Оленка. – Уяви собі, професор навіть уміє грати в шашки!

– Це чудово, – відповіла Ірина, гладячи доньку по голові й роздивляючись гостей.

– Ви не проти, якщо я поставлю вам кілька запитань? – поцікавився Токар. – Самі розумієте, для нас усе в цьому світі абсолютно незвичне і незрозуміле, якщо не сказати зовсім дивне.

– Так, звісно, – Ірина відкинулася на спинку крісла й обійняла доньку.

– Скажіть, як довго ви з Оленкою перебуваєте у цьому світі?

– Більше ніж два роки. На жаль, точніше вам сказати не можу. Я тут відмічаю лише дні тижня і зовсім не веду календар як такий. Та й правду кажучи він тут особливо не потрібен. Через величезне Сонце у нас немає відчутної різниці між порами року. Тож ми з донькою живемо тут собі день за днем та як і всі інші місцеві жителі замість годинника орієнтуємося по сходах та заходах Сонця й Місяця.

– Як ви вважаєте, де ми з вами зараз перебуваємо? – продовжив розпитувати Любомир Сергійович.

– Напевно в Чистилище.

– Чому ви так вирішили?! – здивувався Мельник.

– Люди на базарі багато про що базікають. Та й самі розумієте: вугільно-чорний світ, величезне криваве Сонце, багряне небо, суцільний зоряний килим на небосхилі – як тут не замилитися про те, що ми всі потрапили в царство тіней. Особливо такі думки непокоять мене удень після того, як Оленка засипає, а я цілими годинами лежу собі в ліжку й маюся від безсоння, – відверто розповіла Ірина. – На мою думку ми всі зараз перебуваємо у своєрідній перехідній зоні між життям і смертю. У ній з'ясовується, куди нашим душам далі прямувати: до Раю чи до Пекла. До того ж майже всі, хто потрапляють сюди, сильно змінюються морально та психологічно. Опинившись у незвичному й лячному оточенні більшість людей псується й замикається в собі, стаючи від відчаю та безвиході не тільки злими, жадібними та брехливими, а ще й скривдженими на всіх і вся. Але хтось навпаки стає набагато кращим та добрішим, прекрасно розуміючи, що ми всі тут знаходимося в одному човні й тільки завдяки людяності зможемо зберегти хоч якусь подобу цивілізації.

– Запевняю вас, що це місце ніяке не Чистилище, – заперечливо похитав головою Токар. – У нашому з вами тяжкому становищі винні не ілюзорні потойбічні сили, а фізика та квантова механіка, які нас із вами так безцеремонно сюди перемістили. Тож буде справедливо, якщо саме вони нас й повернуть додому.

– Невже ви вважаєте, що це можливо? – з подивом запитала господиня.

– Поза всяким сумнівом, – запевнив її Любомир Сергійович. – Я розумію, що мова йде про досить таки нетривіальну проблему і мої слова можуть здатися вам занадто самовпевненими. Але ж ми на то й науковці, щоб розв'язувати всілякі заумні речі. У цьому й полягає наше ремесло.

– Будемо рухатись від простого до складного, розбиваючи важкі завдання на легкі складові й все у нас вийде, – с посмішкою додала Мельник, повторюючи улюблені слова професора.

– Саме так, колего, саме так! – закивав головою Любомир Сергійович.

– Ви мені подарували справжню надію! – вперше від самого початку їхньої розмови посміхнулася Ірина. – Якби ви знали, як ми з Оленкою мріємо звідси вибратися.

– Можу тільки собі уявити... – доброзичливо посміхнувся їй у відповідь Токар. – Дозвольте мені тоді продовжити докучати вам своїми запитаннями.

– Питайте все, що тільки забажаєте.

– Дякую! Скажіть, чому ви спите вдень, а не вночі?

– Для цього мені потрібно буде розповісти вам нашу з Оленкою історію із самого початку – з тих самих пір, коли ми з нею ще були вдома в Україні. Якось пізно вранці ми переїжджали з однієї орендованої квартири на іншу. Я склала в наш старий мікроавтобус нечисленні пожитки й ми неспішно покотили собі окружною дорогою Одеси. Того ранку було дуже багато машин та ще й через невелику аварію трапилася прикра тягучка. Донька невдовзі задрімала в дитячому автокріслі на задньому сидінні, а я тихенько слухала музику по радіо й з черепашачою швидкістю вела машину. І тут щось як спалахнуло угорі! Та ще й гучно затріщало! Звідкілясь зверху посипалися іскри. Прямо на дах нашого мікроавтобуса впали обірвані високовольтні дроти. Машина сильно сіпнулася. Двигун заглух. По панелі приладів затанцювали сині іскри. Запахло озоном. Я інстинктивно відсмикнула руки від керма та ноги від педалей. Мікроавтобус скотився на узбіччя та зупинилися, упершись переднім бампером в чорну немов сажа купу щебеню. Із-під торпедо повалив густий чорний дим. Я відстебнула пасок безпеки, вихватила автомобільне крісло зі сплячою донькою й прожогом вискочила з машини. На той час язики полум'я вже з'явилися з-під фальшрадіаторної решітки. Я віднесла Оленку на узбіччя й кинулася рятувати наші речі. Розкривши задні двері, я почала викидати просто на асфальт тюки та коробки з пожитками. На щастя, мені майже все вдалося вберегти. Щоправда, наша бідолашна машинка вигоріла дотла. Вогнегасник у ній розташовувався під переднім пасажирським сидінням, яке полум'я охопило одним із перших. Тож мені лишилося тільки-но сидіти на узбіччі, притискати до себе автокрісло з донькою і безсило спостерігати, як наша машинка гинула у вируючому полум'ї.