Подорож до суходолу

Подорож до суходолу

Минули чотири нескінченні години. Забортна вода поступово охолола. В неопалюваному носовому відсіку відчутно похолоднішало. На обшивці з'явилися краплі конденсату й почали стікати вниз, залишаючи по собі довгі мокрі доріжки.

Заточеним у затонулій субмарині підводникам здавалося, що час тягнеться нестерпно повільно. І виною тому була не підвищена гравітація на дубль-Землі та пов'язані з нею вибрики загальної теорії відносності, а страх та розпач, що оселилися в душах людей.

У відсіку ставало дедалі важче дихати. Юля раз у раз кашляла і тремтіла від холоду. Професор хапав повітря відкритим ротом, розстебнувши комір комбінезона. Нестор притулився розпаленим чолом до прохолодного поручня, намагаючись хоч якось полегшити сильний головний біль.

Невдовзі Любомир Сергійович насилу підвівся на ноги й зробив кілька невпевнених кроків по правому борту, що став тепер палубою, переступаючи через металеві шафи й вщент розбите обладнання. Він закинув голову догори й поглянув на якимось дивом уцілілий прилад, що вимірював рівень вуглекислого газу.

– Друзі... – хрипло промовив Токар. – Настав час нам з вами звідси вибиратися. Кількість CO₂ у повітрі досягла критичного показника. У нас уже з'явилися перші симптоми отруєння: задишка, нудота, головний біль та запаморочення. Ще трохи й ми почнемо втрачати свідомість, а там уже і до смерті не далеко...

– Що ж ви пропонуєте нам натомість?! – зло перебила його Юля. Її очі звузилися. Губи посиніли. Шкіра обличчя набула сіруватого відтінку. – Спливати з великої глибини посеред чужого моря?! А далі що?! Померти від радіації?! Задихнутися в скафандрах?! Простіше вже лягти в цій залізній братській могилі й заснути собі назавжди. Принаймні це буде швидко та безболісно. До того ж наші добрі друзі будуть покоїтися поруч із нами.

– Юлінька, повірте, це у вас зараз говорить отруєння CO₂. Ви важите значно менше за нас із Нестором, тому й ознаки інтоксикації організму у вас почали проявлятися дещо раніше, – пояснив професор. – Адже крім основних симптомів, в міру накопичення в людському тілі вуглекислоти, розвивається також важка депресія. Я пропоную нам всім зараз надіти скафандри й сходити в науковий відсік за надувним човном. Після чого ми зможемо спливти на поверхню і вирушити до найближчого берега.

– Це розумне рішення... – насилу вимовив Нестор. Він помітив, як у нього почала паморочитися голова й перед очима з'явилася сиза пелена. – Ходімо, Юля... Не можна нам більше зволікати. Пам'ятаєш, як Микола завжди любив казати: "Море слабких не любить". Тож ми повинні бути сильними, щоб зберегти пам'ять про "Гідросферу" та її екіпаж.

– Добре... – ледь чутно відповіла Мельник. Її очі злипалися від втоми, а думки плуталися.

Юля встала, похитуючись пройшла по відсіку й відчинила металеву шафу у себе під ногами. Вона витягла звідти стопку жовтих пластикових мішків для зразків й передала їх журналісту зі словами:

– На камбузі є запас консервів... Там, на поверхні нам буде потрібна якась їжа...

Токар зняв дужки зі своїх окулярів і прикріпив замість них синю еластичну стрічку, яка щільно утримувала оправу на обличчі й запобігала її спаданню під час роботи в скафандрі.

Нестор відкрутив об'єктив з фотокамери й поклав його в одну кишеню, а саму камеру в іншу. Він розумів, що ці речі тиснутимуть і заважатимуть йому в скафандрі, але він нізащо б не розлучився зі своїм фотоапаратом.

Любомир Сергійович підійшов до комп'ютерного термінала, відчинив невеликий лючок й дістав із нього захищений накопичувач даних розміром із сірникову коробку. Він сховав його в нагрудну кишеню комбінезона та застебнув блискавку.

Друзі зняли з кріплень три скафандри й перевірили в них запас кисню та заряд акумуляторів. На щастя, всі показники виявилися на максимальних відмітках.

Підводники допомогли один одному влізти в титанові обладунки та зачинити ранці. Вперше за довгі години, що минули з моменту суднотрощі, журналіст відчув себе у відносній безпеці. Він із насолодою смакував кисень, такий чистий та життєдайний після отруєного вуглекислотою повітря у відсіку.

– Всі готові? – запитав Токар, вмикаючи ліхтар у себе на шоломі.

– Так! – в один голос відповіли Юлія і Нестор, також запалюючи світло на своїх скафандрах.

– Ну що ж, друзі... Тоді за діло! – професор відклацнув кріплення й зняв секцію настилу палуби, яка тепер розташовувалася вертикально, ставши своєрідною перебіркою. Він ривком зірвав пластикову пломбу і повернув червону рукоятку кінгстона.

Зашуміла морська вода, заливаючи відсік. Було щось дійсно протиприродне в тому, що підводники самі добровільно впустили до своєї цитаделі одвічного противника, який одразу ж взявся безцеремонно хазяйнувати в приміщенні, перевертаючи наукову апаратуру, заливаючи шафи зі зразками та крутячи у вирах довідники, зошити й олівці.

Купка вцілілих людей назавжди втратила свій єдиний притулок. Тепер їм залишилася тільки лише одна дорога – спливати нагору до далекої поверхні моря.

Рівень води сягнув акванавтам до пояса, підібрався до візорів шоломів й продовжив невблаганно підніматися.

Невдовзі темна крижана рідина заповнила весь носовий відсік. Друзі освітили ліхтарями затоплене приміщення, що стало для них тепер геть чужим й непридатним для життя.