Морехідне училище

Морехідне училище

Наступна подорож до Одеси промайнула перед Нестором нібито кілька відокремлених уривчастих подій: спочатку зелений редакційний мікроавтобус промчав його крізь суцільні транспортні потоки київських вулиць, потім він поспіхом склав спортивну сумку в себе вдома й вже незабаром його зустрів гомоном безлічі людських голосів аеропорт "Київ".

Вистоявши обидві черги на реєстрацію та посадку, Нестор разом із рештою пасажирів пройшов через рукав телескопічного трапу й опинився на борту літака. Він зайняв своє місце біля ілюмінатора правого борту, відрегулював й пристебнув пасок безпеки.

Стюардеси почали розігрувати звичну пантоміму передпольотного інструктажу під акомпанемент записаного чоловічого голосу, який монотонно бубонів про правила безпеки, норми поведінки на борту та принципи використання рятувального обладнання.

Пасажирський авіалайнер вирулив на злітну смугу, стрімко розбігся й злетів у похмуре небо, натужно гудучи турбінами.

Кириленко подивився в ілюмінатор. Аероплан набрав висоту, пробив щільний хмарний покрив й перейшов у горизонтальний політ, зайнявши свій ешелон. Його фюзеляж і крила осяяли яскраві сонячні промені. Літак ліг на курс й попрямував на південь, рухаючись значно вище хмар.

"Яка ж все-таки мінлива та примхлива людська доля. Ще сьогодні зранку я мріяв лише про те, як би мені якимось чином позбутися написання набридлої паранормальної статті й ось вже ближче до обіду я лечу собі кудись назустріч невідомому..." – схвильовано розмірковував журналіст.

Увесь наступний політ Нестор більше жодного разу не поглянув в ілюмінатор. Його не бачучий погляд був прикутий до спинки переднього сидіння. Він знову і знову подумки прокручував та аналізував усе те, що з ним трапилося в цей дивний день. Десь у глибині душі він навіть досі не міг повірити в те, як круто змінилося його життя в одну лише мить.

Журналіста переповнювали суперечливі почуття: з одного боку він дуже хвилювався, що не впорається із відповідальним завданням, але з іншого боку йому нестерпно кортіло на власні очі побачити унікальну наукову субмарину та познайомитися з її екіпажем. 

Невдовзі з динаміків системи оповіщення літака, розташованих над головою, пролунало:

– Шановні пасажири! Ми приступили до зниження і вже за десять хвилин здійснимо посадку в міжнародному аеропорту міста Одеси. Будь ласка, пристебніть паски безпеки та приведіть спинки крісел у вертикальне положення.

Нестор залишився сидіти нерухомо, оскільки був пристебнутий ще з самого моменту зльоту й спинка його крісла весь час залишалася у вертикальному положенні.

Авіалайнер м'яко торкнувся колесами злітно-посадкової смуги та почав гальмувати, увімкнувши реверс на обох двигунах.

На відміну від Києва, в Одесі була тепла сонячна погода. На бездонному блакитному небі не виднілося жодної хмаринки.

Через кілька хвилин аероплан наблизився до термінала, що обслуговував внутрішні рейси. До борту повітряного судна підкотив самохідний трап й пасажири почали низкою сходити на землю, поступово зникаючи у великій будівлі зі скляними стінами.

В аеропорту Кириленка зустрів хоч і молодий, але дуже серйозний та мовчазний морський офіцер. Він був одягнений у білосніжну парадну форму та носив кашкет з великою золотою кокардою. Його туфлі були начищені до блиску, а ґудзики просто таки сяяли немов невеличкі ліхтарики. Він відвіз журналіста на армійському позашляховику в Морехідне училище.

Увійшовши до старої триповерхової будівлі, Нестор зупинився біля скляної кабінки чергового. Він представився і пред'явив матросу своє журналістське посвідчення. Моряк викликав телефоном коменданта, який вже за кілька хвилин спустився мармуровими сходами й поселив Кириленка у вільну кімнату в гуртожитку.

Не встиг журналіст як слід роздивитися аскетичне приміщення з маленьким вікном та розкласти свої нечисленні речі в тумбочку та одежну шафу, як у двері гучно погрюкали.

За ними виявився невисокий рудоволосий курсант з веснянкуватим обличчям. Він протягнув руку й промовив:

– Здоровенькі були! Мене звати Мирон! А тебе як?

– Нестор, – журналіст відповів на рукостискання, з цікавістю роздивляючись гостя.

– Напевне Махно?! – з надією в голосі запитав курсант.

– Ні, Кириленко.

– Дуже шкода! Цьому училищу явно не завадило хоча би трохи анархії, – хитро підморгнув Мирон. – Ідемо, братику, я тебе супроводжу до наших ескулапів. А то вони на тебе вже зовсім зачекалися.

Курсант відвів журналіста в будівлю медблока. Там його зустріла нудьгуюча на посту медсестра. Вона завела новачку карту і відправила поневірятися по довгому пустому коридору, в якому пахло дезінфекційними засобами. Нестор став по черзі відвідувати кабінети, в яких безпристрасні лікарі в білих халатах оглядати його та робили записи у медкарті, певно змагаючись один з одним у тому, чий почерк найнерозбірливіший.

Журналіста прослухали та простукали, зняли електрокардіограму й виміряли артеріальний тиск, зробили рентген грудної клітини, перевірили зір та зуби, зазирнули в носоглотку і вуха, взяли аналізи крові та сечі й навіть за допомогою кількох хитромудрих тестів оцінили його загальний психічний стан.