Кінець світу, який ми прогортали

Коли ти востаннє дивувався? Не «о, яка знижка!», а по-справжньому, так, щоб перехопило подих?

Колись ми з захопленням дивилися на зорі в нічному небі, краплі дощу на шибці були подією, перший сніг — маленьким святом. Пам'ятаєш, як це: завмерти посеред вулиці, бо світло лягло на стіну так, ніби хтось створив красу — особливу, тільки для тебе?

Ми розучилися чекати дива. Розучилися дивуватися. Розучилися бачити красу. Ми повірили, що все вже належить нам за замовчуванням: найкраще — бо ми на нього заслуговуємо, і все має завантажуватись за три секунди. А краще — ще швидше. Нам здалося, що доступне будь-що. Усе — на відстані дотику. Натисни — і воно твоє. А те, що дістається так легко, не може дивувати. Воно просто є, як повітря, якого ніхто не помічає, поки його не забракне.

Нас більше не цікавить навколишній світ. Небо над головою? Це не так цікаво, як новини в застосунку. Захід сонця? Бачили, в сторіс. Ми живемо між екранами, у навушниках, в окулярах, що показують картини віртуальних світів, а справжній світ став лише фоном для нашого життя. Це навіть не День бабака. Там герой хоча б помічав, знав, що один і той самий день постійно повторюється. А ми не помічаємо навіть цього.

Навіть коли почалася війна, коли в домівках забракло світла, не змінилося майже нічого. Вечір, електрики немає вже кілька годин. Квартири тонуть у темряві, і єдині живі місця в них — маленькі прямокутники екранів у долонях. Десь щось глухо вибухає, тремтить віконне скло. Ми лякаємося. Дивимося, чому тривога й куди летить. Рахуємо відсотки заряду й години до світла. Боїмося по-справжньому, а потім, затамувавши подих, ненаситно гортаємо стрічку далі. Страх до нас повернувся. Здатність дивуватися — ні.

Наша увага зламана. Ми не можемо втримати її на чомусь довше, ніж на дві хвилини, не пам'ятаємо імена й деталі сюжету. Тому ми не дивимося фільми — краще міні-серіали з постійними повторами подій попередніх серій. Ми не слухаємо якісну музику, бо тексти там надто складні. Ми більше не читаємо книжок, виправдовуючись зайнятістю й втомою. А от нескінченна стрічка новин нас не втомлює. Ми гортаємо. Гортаємо весь час, і нам усе мало. Ми постійно хочемо бачити нове. Ми стали додатками до екранів.

Але я не хочу бути таким. Я все ж таки намагаюся жити, хоч більша частина життя уже позаду. Плаваю, наскільки дозволяють хворе серце, астма й суглоби, що гостро реагують на кожен рух. Плаваю навіть під знеболювальним, не можу інакше — я просто маю рухатися, хай навіть крізь біль. У воді тіло на мить забуває про свою вагу, свідомість очищається. Є тільки радість руху, важкий рок у навушниках і цифри показників у лінзах розумних окулярів. Часом мені здається, що я майже відчуваю цей світ — великий, дзвінкий, живий. Потім виринаю, а він знову плаский, як скло, чорно-білий і нецікавий. Читаю книги про чужі життя, пригоди і почуття, щоб відчути хоч щось, хай і не своє. Дивлюся фільми, граю в ігри. Слухаю музику, в якій є що почути, трохи граю сам. Виплескую на екран свої думки — пишу слова, яких, можливо, ніхто ніколи не прочитає. Розфарбовую сірість побуту, як розфарбовують розмальовку вицвілими фломастерами, що ледве пишуть. Це спрацьовує, але ненадовго. Спалах тепла, і одразу в голові лунає тихий шепіт: «Ну і що тут особливого? Так усі можуть». Тепло гасне, лишаючи презирливий докір: «І це все, на що ти здатен?» Радість триває лише мить, а відчуття недолугості залишається надовго. Забути про нього хоч на кілька годин допомагає лише снодійне…

Здається, кінець світу таки настав. Без вселенського потопу, без настання темряви, без пророків на майданах. Світ просто тихо закінчився, як дзвінок, на який ніхто не відповів. А ми й досі ходимо його руїнами, з опущеними головами й світними прямокутниками в руках. Ми нічого не помітили — ми були дуже зайняті, гортаючи стрічку.

І найстрашніше навіть не те, що зникло відчуття дива. Найстрашніше, що ми не помітили, коли саме це сталося. І якби зараз у небі над нами зникли всі зорі до єдиної, якби Сонце згасло, ми б лише змахнули це повідомлення пальцем, закриваючи сповіщення, аби воно не затуляло стрічку й не заважало нам гортати…