Пам’ятаєш, ми були у космосі?

Пам’ятаєш, ми були у космосі?

1. Останнє літо

Літо 1996-го видалося спекотним. 

Асфальт у Полтаві розм’якшувався під сонцем, у маршрутках - навіть великих, поважних “таксобусах” - не було чим дихати, а вечорами місто повільно відпускало денну задуху, наповнюючи двори запахом нагрітої пилюки, лип і чиїхось пізніх вечерь.

Олексій з друзями саме закінчив педінститут. Попереду було доросле життя, хоча ніхто з них і гадки не мав, яким воно виявиться. Дипломи лежали в шухлядах, батьки питали про роботу, а вони вирішили, що перш ніж остаточно подорослішати, треба встигнути на море - провести останнє літо разом. Так п’ятеро друзів опинилися в Криму, у дитячому таборі неподалік Ялти. 

Дісталися потягом, з пересадками, задушливими вокзалами й нескінченними розмовами-мріями про те, як колись зароблять достатньо грошей, щоб більше ніколи не їздити в плацкарті. Останню частину дороги проїхали попутний автобусом, а решту довелося долати з рюкзаками, лаючись на сонце й круті схили.

Табір виглядав не надто привабливо. Сірий і похмурий бетонний корпус, який, здавалося, будували ще за Хрущова, а потім забули добудувати, дерев’яні бараки для дітей з облупленою фарбою. Спортивний майданчик мав вигляд місця, де колись тренували майбутніх олімпійців, але тепер залишився тільки перекошений турнік, кілька лавок і баскетбольне кільце без сітки. За корпусами, біля підніжжя пагорба, дзюркотів вузький струмок. 

Усе було старе, трохи занедбане й безнадійно радянське. Але за кілька хвилин ходьби починалося море! Вода була чистою, повітря пахло сіллю, нагрітим камінням і хвоєю. Після полтавської спеки це здавалося справжнім дивом.

- Ну що, панове академіки, - сказав Андрій, скинувши рюкзак просто на землю. - Якщо в місцевій їдальні нас не отруять, то ми звідси ніколи не поїдемо.

- Ти спочатку хоч день попрацюй, а тоді вже роби висновки, - спокійно відповів Тоха.

Тоха був найстаршим із них. Після Кременчуцького педучилища він устиг відслужити в армії, а потім вступити до інституту. Мав водійські права категорії D і взагалі створював враження людини, яка завжди знає, що робити. Навіть якщо не знав - принаймні не показував цього.

Андрій був його повною протилежністю: худий, невисокого зросту, жвавий, язикатий, здатний знайти привід для жарту навіть на похороні. Вова, кремезний і трохи незграбний, говорив суржиком, любив майструвати й завжди погоджувався допомогти, якщо треба було щось полагодити.

Тетяна була єдиною дівчиною в їхній компанії. Розсудлива, уважна, іноді надто обережна. В інституті вона захоплювалася шиттям і могла годинами розповідати про тканини, фасони та викрійки, поки Андрій не починав позіхати демонстративно й не отримував за це символічного ляпаса.

А Олексій займався важкою атлетикою, і… грав на гітарі. Не надто вправно, зате з душею.

Перші кілька днів минули в табірній круговерті. Ранкові лінійки, зарядка, ігри, заняття спортом на майданчику, обіди, від яких хотілося плакати, і дискотеки під музику, що хрипіла з динаміків так, ніби її передавали з іншого кінця світу через несправний телефонний кабель. Дітям було байдуже - вони стрибали, верещали, крутилися в танці й не помічали, що колонки раз у раз видають звуки, схожі на передсмертні хрипи.

Увечері збиралися біля багаття. Пекли картоплю, співали під гітару. Цоя знали майже всі, тому його пісні звучали найчастіше. Іноді Олексій ловив себе на думці, що саме заради таких вечорів і варто жити: вогонь, темне таємниче море тихо шепче за деревами, поруч друзі, а попереду - ціле літо, яке, здавалося, ніколи не закінчиться.

Тоді він не знав, що колись віддасть усе, аби повернутися в той вечір. Хоча б на хвилину.

***

На екскурсію вони вирушили в середині зміни. Старий ПАЗ, який Тоха отримав у своє розпорядження разом з водійськими обов’язками, зібрав перший загін і п’ятьох вожатих. Діти їхали дивитися на виставку голограм скіфських скарбів у сусідньому місті. Олексій сумнівався, що зображення прикрас і стародавніх наконечників стріл - хай навіть тривимірні - викличуть у них неабиякий інтерес, але поїздка, сама можливість вирушити кудись за межі території табору сприймалася як свято.

В салоні стояв гомін. Хтось співав, хтось сперечався за місце біля вікна, а двоє хлопчаків намагалися з’ясувати, чи можна висунути голову у вентиляційний люк.

- Якщо хтось випаде, - попередив Андрій, - я вас не ловитиму. У мене руки для цього непристосовані. Я закінчив фізмат, а не факультет трудового виховання чи педфак!

Діти засміялися.

Приблизно на півдорозі Тоха зупинив автобус на узбіччі - одна з дівчаток попросилася до туалету.

- Он за тим кущиком, - сказала Тетяна. - Тільки далеко не відходь.

Дівчинка кивнула й побігла в траву.

Минуло десять хвилин. Потім п’ятнадцять.

- Щось вона довго, - зауважила Тетяна, кинувши погляд на годинник - Піду подивлюся.

Вона зникла за кущами. Ще через чверть години Андрій не витримав.

- Та що там у них, конференція? Обговорення якихось нагальних питань? Зараз повернуся.

Він пройшов кілька метрів, покликав дівчат, заглянув за кущі й невдовзі повернувся. Обличчя у нього було дивне.