Знеструмлені

Останній розділ

Війна закінчилася. Про це знову і знову писали газети. На вулицях Бірмінгема, як і по всій країні, люди пили за перемогу, обіймалися, співали і плакали. З вікон знімали затемнювальні штори, відривали паперові смужки, відмивали стекла від бруду і пилу. У вітринах магазинів знову почали з'являтися товари, яких не бачили роками - за картками, але все ж таки… На вокзалах сім’ї зі сльозами на очах зустрічали солдатів. Хтось усміхався і обіймав рідних, хтось плакав, а когось привозили додому в труні.

Попри все, світ потроху повертався до нормального життя. Принаймні так усім хотілося думати. Томас Шелбі так не думав - він знав, що війна не закінчується, коли перестають стріляти. Вона ніколи не закінчується - війна просто змінює форму. Вона міняє брудні шинелі на дорогі суконні пальта й переїжджає з багнюки окопів у розкішні кабінети. Вона ведеться в офісах і лабораторіях, на біржах і в пресі. А ще - в головах людей.

***

За роки війни Бірмінгем пережив багато подій, але витримав усе і змінився. Томі теж. У п'ятдесят сім років він уже не був тим чоловіком, якого пам'ятали старі фотографії. Волосся посивіло. Обличчя стало худішим. Коли він піднімався сходами, іноді мусив зупинитися, і кілька секунд просто стояти, дивлячись у вікно і намагаючись вдихнути достатньо повітря, щоб рухатись далі. Суглоби теж іноді підводили. Лікар говорив, що це нормально. Томі не любив лікарів - вони завжди пояснюють очевидне, а віскі часом допомагає набагато краще, ніж найдорожчі ліки…

Він давно відійшов від справ, принаймні офіційно. Не займався політикою. Не укладав угод. Не наказував вбивати. Взагалі нікому нічого не наказував. Зі “старої гвардії” з ним залишився тільки Джонні-пес. Не носив з собою зброю, коли в цьому не було потреби.

Він жив у старому, великому, частково зруйнованому будинку, де було занадто тихо. Пив віскі, іноді - чай. Курив. І писав книгу. Про своє життя, свої гріхи, своїх родичів, свої перемоги і свої втрати, своїх ворогів, про те, що він вважав правильним. Свій твір він назвав “Безсмертна людина”. Іронічно - колись його називали дияволом, але насправді він був простим смертним, і роки вже давалися взнаки, тож Томі поспішав викласти на папері свої думки. Не для того, щоб оприлюднити, а для самого себе, для тих небагатьох членів сім’ї Шелбі, яким вдалося вижити.

Джонні-пес майже не змінився. Став тільки товстішим і ще голоснішим. Того вечора він сидів навпроти Томі й дивився, як той пише.

- Про що цього разу?

Томі не підняв голови.

- Про тишу. Про спокій. Про мир. Про те, наскільки він важливий.

- Ти ніколи не знав спокою, і не знав миру - навіть з самим собою.

- Навчився.

Джонні посміхнувся.

- Отже, старість пішла тобі на користь.

Томі нарешті подивився на нього.

- Не плутай старість з мудрістю. Старість нікому не йде на користь.

За вікном йшов дощ. Довгий. Холодний. Томі дописав речення, відклав ручку й загасив сигарету. Телефон задзвонив через три хвилини. Він не хотів брати слухавку, але взяв.

- Шелбі.

На іншому кінці дроту кілька секунд мовчали. Потім знайомий чоловічий голос сказав:

- У нас проблема.

Томі подивився на Джонні. Той перестав усміхатися.

***

Проблема чекала на них у доках Ліверпуля. Вантаж прибув під, на перший вигляд, справжніми документами, і був записаний як медичне обладнання. Нічого незвичайного. Окрім того, що людина, яка його супроводжувала, встигла вбити двох портових робітників, які хотіли зазирнути всередину ящика.

Коли Томі приїхав, чоловіка вже переслідували. Він біг між складами, постійно озираючись й час від часу відстрілюючись з “вальтера”. Молодий. Дуже молодий. Томі дивився на нього здалеку, й раптом подумав, що бачив таких людей уже надто багато. Молодих. Переконаних, що смерть - це щось, що трапляється з іншими. Готових померти за те, чого не розуміли.

- Томі!

Джонні кинувся вперед, і вже за хвилину все закінчилося. Кур'єр лежав на мокрій землі. Він дихав важко. Поруч лежав маленький пістолет зі спорожнілим магазином. Томі підійшов, тяжко спираючись на палицю.

- Де вантаж?

Хлопець засміявся.

- Ви...

Він сплюнув кров.

- Ви думаєте, що все закінчилося?

Томі дивився на нього без емоцій.

- Для тебе - точно.

Кур'єр спробував підвестися. Не зміг.

- Ви просто нічого не знаєте.

Томі присів поруч.

- Тоді розкажи мені. Куди ти віз вантаж? І що там - у тому ящику?

Хлопець мовчав. Джонні-пес стояв трохи осторонь. Дощ стікав з його капелюха - капелюха, в якому не було лез.