Дзвін

Спочатку він почув дзвін. Один удар. Потім другий. Глухий, протяжний звук прокотився десь зовсім поруч, наче хтось ударив по величезному металевому листу.

Він розплющив очі. Темрява. Спробував підвестися - і одразу ж застогнав. Тіло не слухалося. Кожен м'яз болів так, наче його довго й методично били. В голові плавало щось гаряче й важке. Язик був опухлим, сухим, майже не поміщався в роті.

Він спробував вдихнути. Повітря не вистачило. З грудей вирвався хрип.

- Тихо... тихо...

Хтось говорив поруч. Жіночий голос. Він почув шелест, потім на чолі з'явилося щось холодне. Компрес. Хлюпання в голові одразу ж стало не таким болючим, навіть дихати стало легше, але дуже хотілося пити.

- Води… - прохрипів він, і сам не впізнав свого голосу. Йому піднесли до губ щербату глиняну чашку. Вода була теплою, з гірким присмаком. Він зробив ковток і закашлявся.

- Не поспішай.

Він відкрив очі ширше, вдивляючись у темряву навколо. Біля ліжка сиділа жінка. Незнайома. Стара чи просто виснажена - важко було зрозуміти. На ній була якась груба сіра довга сорочка. Брудне волосся закручене в недбалий вузол. Позаду неї стояли ще двоє. Чоловік. І хлопчик. Вони дивилися на нього так, наче він був чимось дивним і небезпечним. Він спробував заговорити.

- Де... я?

Жінка не відповіла. Щось сказала чоловікові - незнайомою мовою. Той перехрестився, і вийшов. Він заплющив очі. Ні, це все просто марення. Де я? Що це за місце? Що трапилося? Можливо, аварія. Він пам'ятав вчорашній вечір. Пам'ятав вечерю. Телевізор. Новини. Знову війна. Знову ракети. Знову фотографії зруйнованих будинків. Дружина сиділа поруч, загорнувшись у плед. Вони говорили про щось буденне. Потім лягли спати. І все. А тепер… 

Він знову розплющив очі. Біля ліжка горіло маленьке вогнище. Над ним висів закопчений казанок. У ньому щось повільно булькало. Жодних ламп. Жодних розеток. Жодних гаджетів. Жодного штучного звуку. Тільки вогонь. І дзвін.

***

Наступні кілька днів він провів між сном і маренням. Йому давали якийсь гіркий відвар. Змінювали компрес. Витирали піт. Іноді хтось заходив і довго стояв біля дверей. Ніхто не торкався його без потреби. Потроху він почав розуміти мову - спочатку окремі слова, потім прості речення. Це була дивна суміш. Англійська. Іспанська. Щось слов'янське. Декілька російських слів. Наче всі мови світу перемішали в одному казані. Він запитав:

- Де я? Яка це країна?

Жінка не зрозуміла. Тоді він назвав кілька країн, назви яких зміг швидко згадати. Польща. Німеччина. Іспанія. Румунія. Угорщина. Україна. Америка. На слові “Україна” вона здригнулася. Подивилася на чоловіка. Той щось сказав.

- Україна?

Він кивнув. Жінка довго мовчала.

- Так, - нарешті сказала вона. - Колись.

Це слово він зрозумів. 

Колись.

***

На сьомий день він уже міг ходити. Саме тоді вперше побачив село. Якщо це, звісно, можна було назвати селом. Кілька дерев'яних будинків. Дахи, вкриті чимось схожим на солому. Брудна дорога. Криниця. Десь далеко - невеличке поле.

Ні автомобілів. Ні дротів. Ні стовпів. Ні антен. Нічого, до чого він звик. Він подумав, що опинився в минулому. Можливо, це якась реконструкція? Експеримент. Або… Він подивився на руку. На зап'ясті був його старий невмирущий годинник від Garmin. Екран показував дату. Ту саму дату, яку він пам'ятав. Він усміхнувся. Звичайний цифровий годинник. Звичайний доказ того, що все це не могло бути минулим.

- Що це?

Дівчинка, яка зупинилася поруч, показувала на годинник. Він зняв його. Дав їй. Вона розглядала його, як дивовижну річ. 

- Магія?

Він засміявся. Вперше за багато днів.

- Технологія.

Дівчинка повторила:

- Техно... логія.

Її мати різко забрала в неї годинник, повернула йому, уважно подивилася прямо у вічі й сказала:

- Не показуй цього нікому!

***

Першу мертву людину він побачив наступного ранку. Чоловік лежав біля криниці. Його руки були в крові. На шиї - темні плями. Очі відкриті.

- Що з ним?

Жінка відповіла:

- Лихоманка.

- Яка? Що це за хвороба?

Вона не знала. За кілька годин померла ще одна людина. Потім третя. Потім почали бити дзвони. Дзвонили весь день. Довгий удар. Пауза. Ще один. Іноді дзвін не припинявся годинами. Вночі він запитав:

- Що означає дзвін?

Жінка довго мовчала.

- Коли помирають - дзвонять.

- І коли хворіють?

- Теж. Бо ті, хто захворів, скоро помруть.

Вона подивилася на нього.

- Щоб інші знали. Щоб готувалися…

***