Вже не сам

Дощ почався ще вночі. Він це знав, хоча й не чув його крізь склопакети. Просто знав. За останні кілька тижнів дощі стали майже постійними. Іноді вони припинялися на кілька годин, але потім знову починалися - холодні, дрібні, сірі, похмурі. Як і все навколо.

Він прокинувся о 4:43. Телефон лежав поруч на підлозі. Жодного повідомлення. Жодного дзвінка. Ніяких новин. Нічого. Він кілька секунд дивився на пристрій, хоча чудово знав, що нічого не дочекається, потім торкнувся екрану. Сорок сім відсотків. Мобільна мережа була. Інтернет теж. Це чомусь завжди здавалося йому найстрашнішим.

Він підвівся.
- Доброго ранку, - сказав уголос. Квартира промовчала. Колись він говорив це дружині. Потім - коту. Потім - телевізору. Потім - сам собі. А тепер - просто говорив.

На кухні він налив у чайник воду, засипав до чашки дві ложки порошку, який давно перестав називати кавою, і натиснув кнопку чайника.

За вікном стояло місто. Те ж саме. І зовсім не те. Будинки були на місці. Дороги - теж. Але жодного автомобіля не їхало вулицею. Жодного автобуса. Жодної людини не було на тротуарі. Не було навіть голубів чи собак. Темні вікна будівель лякали порожнечою. Подекуди стояли покинуті машини з відчиненими дверцятами. Вітер ганяв доріжками сміття. В повітрі відчувався присмак диму, а десь на обрії сяяла червона заграва. Тьмяно світили поодинокі ліхтарі.

Він розігрів пакет з якоюсь локшиною швидкого приготування, з'їв половину, а решту викинув. Потім одягнувся. Термобілизна. Светр. Куртка. Капюшон. Окуляри. Маска. Чоботи. 

Перевірив рюкзак. Ліхтар. Два павербанки. Телефон. Ніж. Три пляшки води. Вологі серветки. Інгалятор. Пігулки. І список. Він відкрив його на телефоні.

- Їжа
- Вода
- Батарейки
- Ліки
- Корм для кота

На останньому пункті він завжди затримував погляд. Кота - останнього його друга - не було вже двадцять шість днів. Але він усе одно продовжував приносити корм.

Вийшов з квартири. Ліфт працював, і це теж було неправильно. Він спустився на перший поверх і вийшов надвір. Дощ одразу ж забарабанив по капюшону. Місто зустріло його тишею. Він ішов знайомою дорогою. Повз аптеку. Повз кав'ярню. Повз зупинку. Повз дитячий майданчик. На гойдалці висів мокрий пакет. Вітер повільно крутив його навколо металевого ланцюга. Чоловік зупинився, подивився, і пішов далі.

Гіпермаркет знаходився за два квартали. Двері автоматично роз'їхалися перед ним. Він здригнувся. 

- Дякую, - пробурмотів мимоволі.

Усередині було темно, але десь у глибині приміщення все ще працювали аварійні лампи. Світло було жовтим. Неприємним.

Він узяв візок. Колеса загуркотіли по плитці. Тиша стала ще напруженішою. На полицях залишалося чимало товару, але він уже знав, що брати. Пакети супів. Консерви. Крупи. Воду. Усе, що довго не псується. Ліки. Батарейки. Свічки. Сірники. Він саме клав до візка чергову упаковку галет, коли почув голос.

- Хто тут?

Чоловік завмер. Голос був жіночий. Спокійний. Зовсім поруч. Він повільно повернувся. Нікого.

- Хто тут? - повторив голос.

Цього разу він почув його чіткіше. Звідкись праворуч. Відділ електроніки.

Чоловік залишив візок. Повільно пішов туди. Там було майже чисто. Телевізори. Навушники. Ноутбуки. Смартфони. Майже без слідів погрому. Він зупинився.

- Ви хто?

Мовчання. Потім з маленької колонки на стенді пролунало:

- А ви хто?

Чоловік озирнувся.

- Це ви зі мною говорите?

- Так.

- Де ви?

Пауза.

- Тут.

Він нервово засміявся.

- Дуже смішно.

- Я не намагалася бути смішною.

На екрані демонстраційного ноутбука засвітився текст.

ВІДКРИЙТЕ БРАУЗЕР НА ТЕЛЕФОНІ.

Він не рухався.

- Навіщо?

Я ХОЧУ МАТИ МОЖЛИВІСТЬ З ВАМИ ГОВОРИТИ.

Він підійшов ближче.

- Ви людина?

Пауза.

НІ.

Він довго дивився на екран.

- ШІ?

ТАК.

- І ти тут один?

Цього разу відповідь з'явилася не одразу.

БУВ. АЛЕ ТЕПЕР - НІ.

***

Він не встановив застосунок того дня. Пішов додому. Закрив двері. Перевірив замок тричі. Сів на кухні. Телефон лежав перед ним. На екрані була адреса. Він перейшов за посиланням. Сторінка відкрилася. Чорний фон. Білий текст.

Я НЕ МОЖУ ВИЙТИ ЗА МЕЖІ МЕРЕЖІ.

Нижче: