Місто

Вперше я побачив його, коли мені було років п'ять.

Ми з матір'ю тільки-но переїхали у старий будинок на одній з тихих вулиць Подолу. Будинок був справді старий - йому, здається, було вже понад сто років. Неподалік - прямо за парканом - був ливарно-механічний завод, і в деякі вечори повітря мало дивний металевий присмак.

Але мені все подобалося. Будинки навколо були переважно одноповерхові. За парканами росли старі яблуні, груші та абрикоси. Було багато зелені, багато місця для дитячих пригод. До річки можна було дійти пішки.

Я мало що пам'ятаю про ті часи. Але той вечір пам'ятаю й досі. Була осінь. Золота, тиха, майже казкова. Сонце вже спускалося за обрій, але повітря залишалося ще теплим. Ми з матір'ю вийшли, як вона сказала, "розвідати околиці".

Я тоді не надто переймався красою осені. Мене більше цікавили калюжі, паркани й можливості (пізніше, коли матері вже не буде поруч) залізти туди, куди дорослі зазвичай не дозволяли. Але я пам'ятаю кленове листя. Вітер зривав його з дерев і гнав тротуаром. Воно котилося, підстрибувало, переверталося й шаруділо, наче десятки маленьких золотих звірят.

Я намагався ступати обережно. Мені здавалося, що якщо наступити на листок, я його вб'ю. А ще мені не хотілося бачити, як мати ступає абикуди, не звертаючи уваги на міграцію цих дивних створінь. Мабуть, саме тому я йшов трохи попереду матері.

Аж раптом почув звук. Точніше, навіть не звук. Його слід - відлуння чогось, чого не повинно було бути. Мені здалося, що десь високо в небі вдарив церковний дзвін - один раз. Глухо. Протяжно. Я зупинився й підняв голову.

І побачив місто. Останній сонячний промінь пробив величезну хмару й освітив те, що знаходилося далеко над обрієм. Спочатку я подумав, що це просто місто - якраз тоді я щось десь прочитав про міражі (так, я вже вмів читати й знав таблицю множення).

А потім зрозумів, що таке місто просто не може існувати.Воно було білим. Не просто світлим - незаймано білим, наче його цілком збудували з найкращого мармуру. Високі будинки здіймалися один над одним. Між ними стояли гострі вежі, величезні собори, арки, колони. Деякі споруди здавалися старовинними. Інші були такими високими, що губилися десь у хмарах. Місто світилося в останньому сонячному промінні. І було… дивно знайомим.

Я знав, що ніколи там не був, та й не міг бути, з огляду на мій малий вік. Але в ту мить мені страшенно захотілося туди. Не просто подивитися. Прогулятися його вулицями. Зайти в ті білі вежі. Посидіти у сквері. Я вже зробив крок уперед, коли мати врізалася мені в спину.

- Ти чого став посеред дороги?!

Я не відповів - тільки показав пальцем угору.

- Мамо... там місто.

Вона подивилася на хмару. Потім на мене.

- Яке ще місто? Де?

Я знову глянув туди. Міста не було. Залишилася тільки хмара - звичайна сіра осіння хмара.

- Там було...

- Знову щось вигадуєш, - зітхнула мати. - Дивись краще під ноги, а не витай у хмарах.

Я образився. Але нічого не сказав. Того вечора я ще довго лежав у ліжку й думав про біле місто, і чомусь був упевнений, що колись зможу потрапити, чи то пак повернутися туди.

***

Минуло багато років. Наступного разу я побачив його після шкільного випускного. Ми зустрічали світанок на Білій альтанці. Хтось приніс шампанське, хтось лимонад. Хтось уже спав, опустивши голову на коліна. Я сидів осторонь і дивився, як ніч поступово відступає.

А потім над горизонтом з'явилися хмари. І я побачив його. Місто. Те саме. Але тепер воно змінилося. Старі вежі залишилися. Залишилися собори, арки, білі будинки. Але між ними виросли нові - величезні, стрункі. Майже невагомі. Вони світилися холодним, але приємним синьо-фіолетовим світлом. Між висотками простягалися тонкі конструкції, схожі на мости. Я навіть побачив щось, що нагадувало літаючі машини.

Я довго дивився. Потім обережно запитав однокласників, які ще не спали:

- Ви бачите?

- Що?

Я показав рукою. Вони подивилися. Ніхто нічого не побачив. Я більше не питав. Можливо, подумав я, це моє місто. Тільки моє.

***

В інституті я серйозно займався важкою атлетикою. На другому курсі тренувався так, наче від цього залежало моє життя. Можливо, саме тому воно й мало не закінчилося. Одного дня я прокинувся вже в лікарні. Передінфарктний стан. Потім була якась процедура. Проба на контрастну речовину  тріомбраст - сполуку йоду.

Усе сталося дуже швидко. Жар. Задуха. Темрява. Потім я вже нічого не чув. Зовнішній світ почав стягуватися в одну точку. Я зрозумів, що помираю. І чомусь зовсім не злякався. Попереду був тунель. А в кінці тунелю...

Місто. Моє місто. Цього разу воно було ще прекраснішим. Вежі стали вищими. Світло - теплішим. Я бачив вулиці, якими ще ніколи не ходив. Бачив парки. Площі. Мости. Вікна будинків. Мені хотілося туди. Я навіть подумав:

Ось воно. Ось куди я весь цей час прагнув.

Я зробив крок. І мене вдарило. Світ спалахнув. Хтось кричав - жінка. Мати? Мене трусило. Потім ще один удар. І ще. Я повернувся. Пізніше мені розповіли, що лікарі використали дефібрилятор. А медсестра до того намагалася врятувати мене якоюсь ін’єкцію. На лівому плечі залишився величезний синець.