Фільтр

П’ятдесят! Мені сьогодні п’ятдесят. 

Дивне число. Не тому, що кругле. Не тому, що змушує озиратися назад. Просто саме сьогодні закінчилося моє життя.

Ні, я не помер. Я сиджу за кухонним столом, п'ю безкофеїнову каву, а дружина ще дрімає в сусідній кімнаті. Через кілька годин прийдуть друзі. Будуть жарти про кризу середнього віку, стейки, мій улюблений салат з “крабових” паличок, Київський торт, віскі з колою для чоловіків і шампанське для жінок, а ще - однакові побажання: "Здоров'я", “Достатку”,  “Любові”, "Щастя", "Миру".

Я усміхатимуся. Як і вони. І саме в цьому і полягає проблема…

***

Я ніколи не вважав себе щасливою людиною - можливо, я просто не вмію бути щасливим. Але якщо чесно, мені щастило. Завжди. У мене не було страшного дитинства. Батько не пив - він пішов від нас, коли мені було п’ять. Але ми не голодували. Був дах над головою. Було все мінімально необхідне - навіть більше, ніж “мінімально” - бо мати наснажувалася на кількох роботах аби забезпечити сім’ю, а ще нам добряче допомагала тітка. Бабуся ж завжди дбала про мене…

Я не був генієм. І не був невдахою. У школі мене не цькували. В університеті я швидко знайшов друзів. Довго не міг знайти ту саму, єдину, але врешті решт одружився з ідеальною жінкою, яку кохав, і кохаю й досі.

У різні часи я мріяв стати музикантом, актором, вченим, авіаконструктором, хірургом, спортсменом, письменником - не судилося. Але моя робота не викликає огиди - навпаки, мені подобається цим займатися. Фінансова складова, звісно, могла б бути й кращою, але на хліб з маслом вистачає. 

Збудував дім. Працював. Сварився. Мирився. Жив.

Мені завжди здавалося, що мені щастило з людьми, які були поруч. Тепер я думаю...

Ні. Справа не в цьому…

У мене не було причин ненавидіти життя. Тому я завжди дивувався людям, які говорили, що світ жорстокий - мені він таким, попри все, не здавався. До сьогодні.

***

Я не можу пояснити, що саме сталося. Не було удару блискавки. Не було голосу з небес. Не було сну, після якого все змінилося.

Прокинувся я таким самим, як учора. Та сама квартира. Та сама кухня. Та сама безкофеїнова кава, яку я вперто варю занадто міцною. Я просто прокинувся. І раптом почав бачити - ніби все життя ходив з короткозорістю, а сьогодні вперше одягнув окуляри.

Спочатку це були дрібниці.

Дружина, ще не розплющивши очей, усміхнулася й прошепотіла:

- З днем народження, коханий.

І я раптом зрозумів, що вона вимовила ці слова не тому, що саме так відчуває. А тому, що так належить. Не через брехню. Через звичку. Через роль. Я побачив це так само чітко, як бачу її обличчя. 

Потім вона посміхнулася. І посмішка теж виявилася роллю. Роллю, яку вона грає вже багато років. Я цього не помічав. Ні - не хотів помічати.  І це не тому, що вона мене не любить. Любить. По-своєму. Просто я раптом почув у її голосі не тільки любов. Я почув втому. Звичку. Ніжність. Роздратування через безсонну від повітряних тривог ніч. Полегшення, що я вже прокинувся і вона встигла привітати мене першою. Трохи вдячності, трохи страху самотності і тільки трошки того почуття, яке колись змушувало її не спати до ранку, чекаючи мого дзвінка. Раніше все це змішувалося для мене в одне слово - любов. Але не сьогодні.

Я не став бачити суть речей чи передбачати майбутнє. Не почав читати думки. Не почув голосів. Світ не змінився. Змінився я. Точніше... щось у мені перестало працювати. Наче все життя між мною і реальністю стояло дуже тонке скло. Я навіть не знав про його існування. А сьогодні його не стало.

***

Вийшов на вулицю. Сусід привітався.

- Як справи?

Раніше це питання нічого не означало. Тепер же я почув справжній зміст - "Я не хочу знати, як твої справи. Скажи "добре", щоб ми обоє могли піти далі."

Я відповів:

- Добре.

І відчув огиду. Відчув, як легко сказав неправду. Не тому, що мені було погано. А тому, що слова вже давно не описують реальність. Вони лише підтримують декорації.

Люди не люблять брехню. Вони хочуть, щоб ти говорив правду. Але лише ту її частину, яка не руйнує їхній день. Вони хочуть щирості. Але дозованої…

***

У магазині касирка сказала:

- Гарного дня.

Я автоматично хотів відповісти тим самим. І… не зміг. Бо вона не бажала мені гарного дня - вона виконувала свою роботу. А я… просто більше не хотів говорити те, у що сам не вірю.

- До побачення, - сказав я.

Вона здивовано підняла очі - мабуть, чекала звичного ритуалу…

Я почав дивитися на світ уважніше. Персонал спорткомплексу ненавидів відвідувачів. Колеги ненавиділи свою роботу. Кожен тримав камінь за пазухою. Перехожі на вулицях одягали темні окуляри, аби не бачити облич. Ховали за посмішками і доброзичливістю свою байдужість. Діти сміялися, бо ще не навчилися приховувати страх. Старі мовчали, бо вже зрозуміли, що говорити марно. Закохані обіцяли "назавжди", хоча в глибині душі знали статистику розлучень. Батьки казали дітям, вкладаючи їх до ліжка під акомпанемент далеких вибухів: