Ідеальні умови

Учора він захистив диплом. Не просто захистив - отримав найвищий бал.  Екзаменаційна комісія аплодувала стоячи. Його VR-проєкт - симулятор психологічного жаху, що адаптувався до страхів конкретного гравця, - назвали проривом.

- Якщо продовжиш роботу, допрацюєш, підшліфуєш - сказав голова комісії, - це може бути нове покоління віртуальної реальності.

Ввечері вони з друзями святкували завершення навчання і успішний захист в “Терасі”. Потім він повернувся додому - батьки вже спали, тож він тихенько пройшов у свою кімнату, і швидко заснув.

***

Прокинувся.

На перший погляд ранок був абсолютно звичайний. Усе було абсолютно звичайним. Його кімната. Люстра на стелі. Шпалери на стінах. Його ліжко. Його ковдра.

Лише… книги на полиці стояли трохи інакше. Комп'ютер був не стареньким (але потужним!) системником, який він збирав три роки, а новенькою робочою станцією. Без жодного логотипа. Два монітори - увігнуті, і тонкі, як аркуші паперу. На столі лежала механічна клавіатура - наче та ж сама, кастомна, якою він так пишався. Але клавіші були… скляними, і виглядала вона все ж таки трохи інакше. 

- Це що...

Він відкрив шафу. Одяг. Його одяг. Але новий. Кросівки тієї моделі, яку він не міг собі дозволити.

На стіні висіла гітара. Карбонова. Enya XMARI - саме така, фотографії якої він переглядав ночами, про яку мріяв.

Телефон на поличці біля ліжка. Наче його телефон. Лише тонший. 

Годинник на руці. Його старий добрий Instinct 2X Solar. Той самий - захисне скло і невеличка подряпина на бічній поверхні були на місці.

- Добре… Він усміхнувся - хоч щось не змінилося. Мені це, мабуть, сниться!

Підійшов до вікна, і несподівано, сам не знаючи чому, торкнувся скла. Палець трохи провалився - наче це було не скло, а якась піна, і вперся у гладеньку ковзну поверхню. Скло засвітилося. Перед ним зависло меню.

ВІКНО v.1.1.2

> ЯСКРАВІСТЬ
> ПОГОДА
> ПЕЙЗАЖ

Він машинально провів пальцем униз. Небо вкрилося хмарами і потемніло. Ще раз. Почалася злива. Грім. Блискавка. Ще раз. Ніч.

- Що...

Провів убік. Океан. Ще раз. Альпи. Ще раз. Джунглі. Ще. Марс. Ще. Місто майбутнього - як у “Кіберпанку”...

Він завмер. Це було не відео - він бачив, як у хмарах летіли птахи. Як рухалося листя. Як хвилі розбивалися об скелі. Наче за вікном справді був інший світ. Він різко відсмикнув руку.

- Ні… Ні. Ні.

Хлопець швидко вдягнувся. Вийшов з кімнати. Квартира. Його квартира. Та сама, в якій він прожив усе своє не таке вже й довге життя. Лише всі вікна були такими екранами. У вітальні - дощ. На кухні - світанок. У ванній - сніг. Наче кожне дивилося в окремий світ.

На столі вже стояв сніданок. Ідеальний сніданок. Гаряча яєшня з рідкими жовтками. Бекон. Хрусткий - саме такий, який він має бути. Пухка випічка. Масло. Мармелад. Кава. Апельсиновий сік. Від тарілки ще підіймалася пара. Він торкнувся чашки. Гаряча.

- Мам?

Тиша.

- Тату?

Ніхто не відповів.

Він вийшов з квартири. За дверима не було сходів - лише коридор. Довгий. Неймовірно довгий. Білий. Ідеально чистий. Жодної тріщини на стінах. Жодної пилинки. Жодних дверей. Жодного вікна - навіть вікна-екрану. Лише одна металева брама далеко попереду.

Він пішов. Йшов. І йшов. Минуло хвилин двадцять. Металеві двері ніби не наближалися. Ще десять. Нарешті ось вони, поруч. Він взявся за ручку і озирнувся. Вхід до квартири була крихітною цяткою вдалині. Наче за кілька кілометрів.

Серце почало калатати. Він натиснув ручку. Двері відчинилися. За ними… нічого. Не темрява. Не світло. Не порожнеча. Бо навіть порожнеча - це щось. Тут не існувало навіть кольору. Його очі не могли зрозуміти, що вони бачать. Наче сам Всесвіт закінчувався одразу за порогом. Тут не було звуків. Не було тиші. Це було… абсолютно нічого.

А ще він відчув… що звідти хтось дивиться. Не очима. Чимось іншим. Хтось слухає. Хтось чекає…

Він відскочив, і побіг назад. Двері з гуркотом зачинилися за його спиною. Він біг коридором з усіх сил. Легені палали вогнем. Серце вискакувало з грудей. Налаштувався на довгий забіг, аж раптом… двері квартири врізалися йому просто в обличчя - він не встиг навіть загальмувати. Коридор… став всього кілька метрів довжиною.

Він зачинився. Замкнув усі замки. Сповз по дверях, і довго сидів не рухаючись.

***

Потім почув сигнал. Він пролунав з кухні. Хлопець обережно заглянув у кімнату, і побачив, що у мікрохвильовці щойно закінчила розігріватись лазанья - ідеальна, красива, як на фото з кулінарних блогів. А у каво-машині вже стояла чашка напою, аромат якого зводив з розуму…

Він поїв. На ситий шлунок все пережите здалося маячнею. Цього просто не могло бути, тому що не могло бути ніколи! Тож запивши божественну лазанью не менш божественною кавою, він вирішив ще раз спробувати вийти з будинку і подивитись що там назовні. 

За дверима нічого не змінилося - все те ж “нічого”, що й раніше. Але тепер він зреагував спокійніше - просто розвернувся і повернувся до квартири.