Мигдальна вода

- Знову тривога...

Марина навіть не підняла голову від ноутбука. В аудиторії пролунали кілька втомлених стогонів - за сьогодні це була вже сьома чи восьма повітряна тривога. Вона давно збилася з рахунку. Балістика. Відбій. Ймовірність пуску балістики. Відбій. Шахеди.  Відбій. І все по колу.

Пари фактично були зірвані. Викладачі вже навіть не намагалися щось пояснювати. Студенти курсували між аудиторіями та укриттям, наче персонажі поганої гри, які застрягли в нескінченному циклі.

Марина механічно склала ноутбук, поклала його до рюкзака, підвелася, і разом з іншими рушила до сходів.

На першому поверсі було людно. Більшість лишалися там і сиділи у коридорах. До підвалу спускалися лише найвідповідальніші або найтривожніші. Сьогодні Марина належала до других.

Сходи вниз зустріли її холодом. Лампочка під стелею то спалахувала, то майже згасала. То знову оживала - неначе ніяк не могла вирішити чи варто взагалі працювати.

Сходинки були нерівними - занадто високими, занадто вузькими - наче їх будували не для людей.

-  Як у фільмі жахів...

Пробурмотіла вона сама собі. І відразу згадала історію про Артема - студента другого курсу. Минулої осені він спізнювався на пару. Забіг до коледжу, повернув на бічні сходи, і зник. Просто зник.

Поліція шукала його два дні. Перевіряли підвали, горища, комори, вентиляційні шахти, каналізацію… Розмовляли зі студентами, викладачами, членами адміністрації, технічним персоналом. Навіть собак приводили. І… нічого. Жодного сліду. Наче, зайшовши до приміщення коледжу, він розчинився в повітрі.

Марина тоді сміялася з цієї історії. Тепер чомусь було не смішно. Сходи все тягнулися вниз. І вниз. І вниз. А потім раптом закінчилися. Попереду вже лунали голоси одногрупників. Хтось сміявся. Хтось сперечався. Хтось скаржився на холод - в підвалі завжди було холодно як у морозилці.

Марина полегшено видихнула. І саме в цей момент перечепилася. Нога ковзнула по камінчику. Вона хитнулася і рефлекторно вперлася долонею в стіну. Стіна виявилася м'якою - не холодною цеглою, не бетоном - чимось іншим. Наче густим желе. Марина навіть не встигла зрозуміти, що сталося. Світ навколо здригнувся, і вона провалилася крізь нього.

***

Вона впала на вологий ковролін, боляче вдарившись коліном. Над головою гуділи лампи денного світла. Рівномірно. Монотонно. Безперервно. 

Марина підвелася. Завмерла. Кімната була величезною. Стіни вкривали брудно-жовті шпалери - місцями вицвілі, місцями відклеєні. Підлога була застелена старим сірим брудним ковроліном. У повітрі стояв запах пилу. А ще - цвілі. Старого офісу. І чогось ще - чогось невловимого, наче повітря тут застоялося багато років тому.

-  Що за...

Її голос прозвучав неприродно глухо - наче сама кімната поглинала звуки. Озирнулася. Позаду були двері. Звичайні білі двері. Марина смикнула ручку. Замкнено.

Три темні проходи вели далі. І тоді вона зробила першу помилку - пішла вперед.

***

Через кілька хвилин вона вже сиділа на дивані у новій кімнаті - дуже світлій і майже пустій. На неймовірно зручному дивані. Майже ідеальному. Поруч стояли кулер і автомат зі снеками. На журнальному столику лежали якісь журнали. Все виглядало настільки нормально, що це навіть лякало.

Марина налила собі води. Зробила ковток, і завмерла. Вода була ідеальною. Холодною. Свіжою. З ледь помітним мигдальним присмаком. Такої смачної води вона не пила ніколи. Навіть після літньої спеки. Навіть після походів. Навіть після безсонних ночей. Хотілося ще. І ще. І ще. Вона випила три стаканчики поспіль. Взяла в автоматі якийсь батончик в незвичному пакуванні, і пакетик м’ясних чіпсів з дивним, якимось пластмасовим, навіть гидким смаком.

І тільки після цього відкрила журнал. «Техніка молоді». 1982 рік. Марина насупилася. Дивно. Дуже дивно. Взяла інший - “Наука і життя”. 1986. Ще один - теж “Техніка молоді”. І теж 1986-й.

Раптом вона почула крик. Він пролунав так несподівано, що стаканчик вилетів з рук. Пронизливий. Нелюдський. Сповнений болю. Наче когось розривали на шматки живцем. Крик повторився. Ближче. І ще ближче. Десь у темному проході праворуч.

Марина схопилася. Машинально сунула журнал до рюкзака. І побігла.

***

Після цього все перетворилося на кошмар. Стіни більше не були жовтими. Коридори більше не були порожніми. Щось пересувалося у темряві. Щось важко ступало за нею. Щось дихало їй у спину. Спостерігало. Чекало.

Вона провалювалася крізь стіни. Падала в басейни зі смердючою водою, де втікала від плавників, що різали чорну поверхню. Блукала серед велетенських покинутих резервуарів - цистерн, всередині яких щось зловісно шкрябало по металу. Продиралася через гори сміттєвих пакетів. Чула голоси. Шепіт. Плач.

Іноді їй здавалося, що вона бачить людей. Але варто було кліпнути - і вони зникали або перетворювались на манекени, тіні, чи моторошних ляльок. Лише раз вона почула знайоме ім'я.

-  Марина...

Тихо. Майже лагідно. Голос був схожий на голос матері. Дівчина кинулася на звук. І мало не впала в яму без дна. Після цього більше ніколи не озиралася.