Фабрика розчарувань

Я прожив достатньо довго, щоб зрозуміти одну річ - ніхто нічого не обирає. Ми любимо казки про силу волі. Про те, що людина сама будує свою долю. Про те, що потрібно лише захотіти сильніше. 

Брехня!
Одна з тих побрехеньок, які людство повторює собі вже тисячоліттями, аби не збожеволіти.

У молодості мені казали: працюй, старайся, ризикуй, люби, борись. Ти зможеш! Ти досягнеш висот! Ти здійсниш всі свої мрії!

І я боровся. Як дурень. Як усі ми. Тепер я дивлюся на людей і бачу те, чого не помічав раніше. Їхні поразки дивно схожі. Їхні надії дивно передбачувані. Їхні життя дивно однакові. Наче хтось навмисно зробив світ таким, щоб людина завжди була на відстані одного кроку від щастя. Не далі, але й не ближче. Щоб вона могла його бачити. Могла прагнути. Могла вірити. І ніколи не торкнутися…

Колись я думав, що це випадковість. Тепер думаю інакше. У світі не може бути настільки багато збігів. Подивись навколо. Скільки людей живе життям, якого вони не хотіли? Скільки втратили тих, кого любили? Скільки щовечора лежать у темряві й думають про те єдине, чого прагнули, але так і не отримали? 

Майже всі. Наче саме це і є справжня мета. Не щастя. Не розвиток. Не прогрес. Розчарування.

Я бачив занадто багато людей. Занадто багато життів. Одні народжувалися красивими. Інші - ні. Одні отримували розум. Інші - лише його тінь. Комусь діставалися люблячі батьки, комусь - ремінь і байдужість. Хтось зустрічав потрібну людину в потрібний час. Хтось проходив повз своє щастя, навіть не знаючи, що воно було за кілька кроків. І щоразу люди називали це випадковістю.

Випадковість! Найсмішніше слово у світі. Ніби велетенський механізм, такий як наш світ може працювати без жодного плану, піддаватись випадковим впливам. Маячня!
Ні, план є. Я впевнений у цьому.

Занадто вже акуратно розподілені ролі. Занадто точно відміряні поразки. Занадто багато людей усе життя б'ються головою об стелю, яку не бачать, і про існування якої навіть не підозрюють. У кожного є межа. Межа багатства. Межа кохання. Межа щастя. Межа болю.

І найжорстокіше те, що більшість ніколи не дізнається про існування власної клітки. Вони називатимуть її обставинами. Невезінням. Випадковістю. Божою волею. Кармою. Чим завгодно.

Але клітка залишиться кліткою. Можна розбігтися сильніше. Можна кричати. Можна працювати до крові на долонях. Та стеля залишиться на своєму місці. Я знаю. Я перевіряв. Усе життя. І продовжую перевіряти. Попри все…

Колись я теж думав, що стану кимось іншим. Що попереду є двері на інший, вищий рівень. Що якщо достатньо довго йти у правильному напрямку, якщо старанно працювати, то можна вийти за межі призначеного.

Тепер я старий. І озираючись назад, бачу не дорогу. Бачу рейки. Вони були там від самого початку. Я просто надто пізно опустив очі. Надто пізно усвідомив - свободи волі не існує. Ми можемо тільки котитися рейками, не в силах щось змінити…

Іноді мені здається, що це не перше моє життя. Не через якісь спогади - спогадів немає. Є відчуття. Дивне, липке відчуття втоми. Наче все це вже було. Наче я вже сидів колись біля цього самого вікна. У цьому самому тілі. З цими самими думками. І ставив собі ті самі запитання. А потім помер. І народився знову щоб повторити все спочатку. Ті самі помилки. Ті самі втрати. Ті самі розчарування. Ті самі надії, приречені згаснути.

Можливо, це і є справжнє пекло. Не вогонь. Не демони. Не муки чи тортури. А нескінченне повернення. Нескінченне проживання наперед написаного сценарію. Раз за разом. Століття за століттям. Без права згадати попередні акти вистави. Без права змінити бодай один рядок чи репліку. Мільярди життів, сповнених бажань, яким не судилося справдитися…

І тоді виникає питання. Хто це написав? Хто розподілив ролі? Хто вирішив, кому бути коханим, а кому самотнім? Кому - народитися генієм, а кому - дурнем. Кому - померти в дитинстві, а кому - дожити до старості й дивитися, як руйнується все, що він любив.

Я не знаю. Але іноді, вночі, коли не можу заснути, мені здається, що хтось дивиться на нас. Не Бог. Бог був би занадто милосердним для такого світу - він не зміг би тут жити. Щось інше. Щось старе. Щось, для чого ми лише цифри у звіті. Піщинки у нескінченному експерименті. І якщо це правда… то найстрашніше навіть не те, що ми приречені. Найстрашніше те, що весь цей біль, усі наші життя, усі наші мрії, що так і не здійснилися… можливо, комусь потрібні. Можливо, саме заради них нас і створили.

Серйозно - я багато років не міг позбутися цього відчуття. Наче ми тут не для себе. Наче наше життя комусь належить. Не тіла. Не душі. А щось інше. Наш біль. Наші нездійснені бажання. Наші втрати. Наші розчарування.

Уяви істоту, яка ніколи не знала голоду. Ніколи не знала страху. Ніколи не втрачала близьких. Як вона могла б зрозуміти ці почуття? Лише спостерігаючи. Лише збираючи їх. Лише вирощуючи тих, хто здатен їх переживати. 

Можливо, саме тому ми народжуємося знову і знову. Не для уроків. Не для духовного росту. Не для спокути. А для врожаю. Мільярди життів. Мільярди невиповнених мрій. Мільярди маленьких трагедій. І все це десь накопичується. Десь обліковується. Десь споживається.

Іноді мені сняться дивні сни. В них немає людей. Немає Землі. Немає взагалі нічого - лише безмежна темрява. Густа і моторошна. І в ній щось ворушиться. Величезне, настільки величезне, що людський розум не здатен осягнути його розмірів.